Науменко Аліна, 9 клас, Новопідгороднянська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Левковець Інна Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Осінь.. Через маленький отвір у яскравому кленовому листочку дивлюся на сонечко. Лагідний промінець торкається моїх щік, ніжно пестить волосся. Аж раптом цю ідилію перериває пронизливий звук сирени. Повітряна тривога… Серце стискається у грудях і починає скажено стукати. Повертаюся в жахливу реальність – війна…

Тоді, коли проходить моя юність і хочеться милуватися барвами природи, кохати, я тремчу від страху, коли чую вибухи.

Знову росія хоче нас поневолити, як робила це століттями. Ми не можемо стояти осторонь і дивитися, як забирають, грабують наші землі, як плюндрують мою Україну.

Ми, нащадки Пилипа Орлика та Івана Сірка, з дитинства відчуваємо свою причетність до славної української історії, до патріотів, що в різні часи відстоювали нашу незалежність.

У нас відбирали мову, не дозволяли друкувати твори рідною мовою, нищили культуру.

Паплюжили духовну спадщину, розстрілювали письменників, щоб не писали про Україну правду. Кати називали нас малоросами. Забороняли все українське.

Так було раніше, а зараз нащадки московські знову хочуть роздерти мою Батьківщину, вбивають дорослих та дітей, руйнують міста, села, нищать унікальну українську природу.

На нашому сільському цвинтарі тривожно майорять вісім прапорів – це хлопці-земляки, що віддали своє найдорожче, життя, за незалежність України. Декому з них не було і двадцяти п'яти років. Я дружила з багатьма із них.

Дуже страшно усвідомлювати, що їх ніколи не буде: ні Андрія Мельника, водія відомого танкового екіпажу Тяпи із «Холодного Яру», ні розвідника Павла Мельника, ні «едельвейса» Дмитра Кононенка, ні…

Страшно, коли бачиш весь жах власними очима. А ще страшніше, що в свої чотирнадцять років я не знаю, чи буде в мене завтра, чи будуть зі мною мої рідні, чи не зруйнують нашу хату, чи не окупують село.

Так хочеться дочекатися Нового року, з друзями заколядувати в оселях земляків. Хочеться дочекатися літа, поїхати з друзями до ставка, посидіти з друзями біля багаття, помріяти. Чи буде так? Ми не хочемо їхати з рідного села.

А ще в нас є наш геній та пророк Тарас Шевченко. Кожен твір Великого Кобзаря пронизаний вірою в невмирущість українського народу. Вже тоді він закликав нащадків не вірити підступним москалям, не коритися брехливим обіцянкам, а встати з колін та йти вперед гордим шляхом славних гетьманів та запорозьких козаків.

Ми, Тарасе, вже йдемо до призначеної мети.

Торуємо шлях геніальних пращурів!

Наша війна священна! Україна була, є і буде !

Боротьба за свободу і незалежність українського народу проти росії триває вже триста років. Ця війна повинна поставити крапку в спробах росії нас загарбати, тому що вже всі побачили справжнє обличчя її.

Чекаємо Перемогу! Чекаємо фанатично. Віримо нашим котикам ЗСУ. Але дуже прикро і боляче, що багато людей в країні вже забули, що триває війна. Та ми віримо…

Господи, так хочеться жити… Покровськ за двадцять п'ять кілометрів. Тримає тільки віра. Ми незламні. Це війна за свій шлях.

Лунає сирена. Гучно.

Промінчик посміхається через отвір у кленовому листочку.

Осінь…