Голубих Аріна, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №74  Харківської міської ради» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коновалова Марина Валентинівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Для мене, подією яка змінила все - це повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року. Ранок цього дня я не забуду ніколи. Прокинувшись від вибухів у рідному Харкові, я не розуміла що коїться, але відчула сильну тривогу. Зайшовши в кімнату до батьків почула найстрашнішу фразу - «почалося». Ми були розгублені, налякані та шоковані, не розуміли як вести себе в цій ситуації, тому перш за все почали складати тривожну валізу.

Ніхто не розумів, що відбувається. Із цією тривожною валізою наша родина щодня перебувала у підвалі.

Терпіти цю обстановку було вже неможливо, полиці магазинів були пусті, речі першої необхідності дістати було майже неможливо, аптеки були спустошені, тому на початку березня ми прийняли рішення виїжджати у більш безпечне місце. Оскільки бажання виїжджати десь далеко ми не мали, наші родичі з Полтавщини запропонували нам тимчасовий прихисток, і наша родина вирішила скористатися цією пропозицією. Рішення було прийнято після чергової безсонної ночі у підвалі… Поспіхом зібрали валізи та вирушили до міста призначення. Нам здавалося, що ми покидаємо нашу домівку всього на тиждень або два, тому речей майже не взяли.

Приїхавши до Полтави, ми побачили інше життя. В магазинах полиці були заповнені продуктами, аптеки мали ліки, люди працювали та здавалось, що там інше життя.

Все, що до війни у Харкові нам здавалося звичайним, після початку повномасштабного вторгнення було нереальним. Навіть хліб було купити дуже важко. Великі черги в аптеках та відсутність найнеобхідніших ліків. Так склалися обставини, що через деякий час ми були змушені шукати нове житло. У цьому нам допоміг мій хрещений. Зв’язавшись із своїми знайомими, вони знайшли нам кімнату у гуртожитку, який знаходився у Полтавській області. По приїзду туди ми розмістилися у невеличкій кімнаті. У сусідніх кімнатах розміщувалися сім’ї, які також було вимушені покинути свої домівки.

Від сусідів дізналися, що місцеві жителі у будинку культури організували волонтерський штаб. Там можна було отримати необхідні речі, іграшки, побутову хімію, посуд.

Згодом, ми познайомилися з чарівною дівчиною на ім’я Марина, вона була волонтером у будинку культури. Завдяки її ініціативі та наполегливості, внутрішньо переміщені особи змогли отримувати продуктові набори, дитяче харчування та засоби особистої гігієни. Також Марина організувала плетіння маскувальних сіток до якого долучались всі бажаючі. Ми з моєю мамою кожного дня долучались до виготовлення сіток. Це було не так легко як здавалося. Але нашим військовим потрібні були ці сітки, тому ми і з радістю плели їх, вкладаючи всю душу для нашої перемоги. Щоб ще більше допомогти нашим військовим, було проведено благодійні ярмарки, виручені кошти з яких йшли на закупівлю дронів та іншого необхідного обладнання.

Там можна було придбати домашні смаколики, оберіги ручної роботи, прикраси та багато іншого. Я брала участь у цих заходах, виготовляючи патріотичні браслети з ниток та бісеру.

У нашому гуртожитку проживали люди з різних міст сходу нашої країни. Хтось був з Сумщини, хтось з Донеччини, а також наші земляки з Харківщини. Усі ці люди були сповнені горем та розпачем, але всі вони трималися завдяки підтримці один одного. У час, коли не було світла, ми всі збиралися в одній кімнаті, вмикали гірлянду від павербанку, заварювали чай з термосу та спілкувалися про життя. Кожен з нас ділився своїми історіями з довоєнного часу. За розмовами час минав швидше і на душі ставало легше. В один із днів, після масованого обстрілу, був довготривалий блекаут, електроенергії не було більше доби.

У нашому гуртожитку не було газової плити, тільки електрична, тому ми приготували великий казан плову на вогні, щоб усіх нагодувати.

Усі ці страшенні події: обстріли, блекаути - сильно вплинули на емоційне та психічне здоров’я. Люди почали переосмислювати своє життя, стали цінувати кожен момент, прожитий тут і зараз. Мене це також не минуло. Від початку повномасштабного вторгнення я подивилася на цей світ іншими очима. Ця війна змінила все. Вона забрала в мене безтурботне дитинство, відчуття безпеки та спокою за своє життя. Але вона відкрила мені очі на те, якою може бути підтримка від зовсім не знайомих людей. Я вмить подорослішала. Мрії, цілі, сподівання та надії стали зовсім іншими. Час минав, війна тривала, нашого терпіння знаходитися там вже не було, саме тому ми вирішили повернутися додому, до рідного Харкова. На жаль можливість повернутися до власної домівки є не у всіх.

Після нашого повернення, ми продовжуємо підтримувати зв’язок із тими, хто й досі перебуває у гуртожитку, оскільки їх домівки розбиті та їм нема куди повертатися.

Сьогодні, коли я пишу ці слова, війна ще триває. Але я знаю, що ми вистоїмо. Бо там, де є люди, готові простягнути руку, немає місця для безнадії. Ця подія - вторгнення, яке зруйнувало наш світ, - показала мені, що справжня сила не в зброї, а в серцях тих, хто обирає допомагати. Сила допомоги не лише врятувала наше життя, а й надала нам мету - жити, боротися і вірити в перемогу. І поки ця сила з нами, ми непереможні!