Титаренко Богдан, 3 курс, Державний навчальний заклад «Київський центр професійно-технічної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малиновська Галина Йосипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не думав, що моє життя кардинально зміниться у 16 років. Я мріяв про вступ до університету, про подорожі з друзями, про перше кохання. Щоранку я прокидався під шум будильника, поспішав до школи, де на мене чекали уроки, перерви та різні заходи. Вечорами ми збиралися з друзями у дворі, грали у футбол, каталися на велосипедах.

Здавалося, що це безтурботне життя триватиме завжди.

Але все змінилося відразу. Свист сирен, вибухи, страх – усе це стало частиною нашої нової реальності. Одна з найяскравіших картин, що врізалася в мою пам'ять, - це наше шкільне подвір'я, де ще недавно ми грали у футбол.

Тепер всюди були залишки скла та уламки дерев.

Ночі перетворилися на нескінченну низку тривог. Один із найстрашніших снів я запам'ятав особливо чітко. Мені снилося, що я гуляю нашим двором, як зазвичай, і раптом чую страшний гуркіт. Прокидаюся в холодному поту, серце калатає, як скажене. Визираю у вікно, а там... російські танки повільно рухаються нашою вулицею. Їхні гусениці з брязкотом рвуть асфальт, гармати спрямовані просто на наші будинки.

Я відчуваю, як по спині пробігають мурашки. Це був такий реалістичний сон, що я довго не міг зрозуміти, сплю я, чи це насправді відбувається.

Удень ми ховалися в підвалі школи, прислухаючись до гуркоту вибухів. Школа, яка раніше була місцем знань і дружби, перетворилася на притулок для мешканців навколишніх будинків. Парти були складені, щоб звільнити місце для ліжок.

Учні, вчителі, батьки - усі жили разом, боячись нічних обстрілів.

Я згадував, як ми з друзями колись сиділи за партами, обговорювали домашнє завдання, сміялися над жартами вчителя. А тепер ми сиділи в цьому підвалі, при світлі телефону, і думали, як пережити цю ніч.

Поступово, я почав допомагати. Спочатку просто розносив воду і їжу по підвалу, потім став допомагати готувати їжу для всіх. Я бачив, як люди втрачають усе, що в них було: будинки, роботу, близьких. І я розумів, що повинен щось робити.

Війна забрала в мене дитинство, але подарувала мені силу і мудрість. Я навчився цінувати кожен день, кожну хвилину. Я зрозумів, що навіть у найважчі часи потрібно залишатися людиною і допомагати іншим.

Минуло 1000 днів. Я здобуваю професію «Оператор комп'ютерного набору», яка допоможе мені заробляти гроші і наближати перемогу. Я не знаю, яким буде моє майбутнє, але я точно знаю, що ніколи не забуду те, що я пережив.

Війна змінила мене назавжди. Вона навчила мене цінувати кожен день, любити своїх рідних і ніколи не втрачати надію. Я мрію про перемогу, стараюся донатити хоч трохи зі своєї стипендії.

Перемога буде! Слава Україні!