З першого дня війни Сіверськодонецьк перебував під щільними обстрілами. Наталія і її рідні переходили зі свого пошкодженого житла до тих, у кого ще вціліло, поки не наважились виїхати з міста

Я встала, як звичайно, виглянула у вікно і здивувалася, що біля кожного під'їзду стоять машини, люди їх вантажать, саджають дітей, складають різні речі. Дивний рух. Потім включила телевізор і почула страшну новину. У цей час почалися вибухи десь біля міста. Ми пішли на роботу. 

Я бухгалтер. Почала складати документи, вивозити. Куди їх вивозити? Не зрозуміло. Вивезла додому комп'ютер, разрахункові папери. Уже гуркотіло в аеропорту, біля Сіверськодонецька. Влада мовчала, і не було зрозуміло, що нам всім робити. Керівництво нашого міста кудись зникло. Потім я вдома сиділа, спробувала ще працювати, поки був інтернет: віддавати рахунки, виплачувати зарплату. 

Спочатку працювали аптеки, потім все закрилося. Бігали по бомбосховищах у підвалах, у садках. Опалення вже не було, потім електрики не стало, в нашій хаті вибило вікна. 

Ми поїхали до сестри. Там декілька днів були, поки їх дім не розбомбило, потім - до батька. Так ми кочували по цілих хатах - де в когось щось вціліло. Поки стало ясно, що треба якось виїжджати, бо надіялись, що скоро все закінчиться. Але ні. 

Мене шокував сам факт війни, що росіяни могли таке зробити: безлад, знущання і все-все-все. Як можна зайти на чужу територію і об'явити її своєю, там свою владу ставити? Це взагалі жахіття.

Обстріли були постійно. Годину-дві перерви - і знову. Вже багато було спалених і зруйнованих будинків. У нашій хаті вікна повибивало, у під'їзді багато було пошкоджень. Виявилося, що ми – наполовину в оточенні. Правда, влада організувала евакуаційні путі. Під'їжджав автобус до ДК Будівельників, а звідси нас везли на залізничну станцію, звідки можна було далі евакуюватися. 

Ми евакуювалися на Львів, тільки іншим шляхом. Інститут імені Даля організував для студентів евакуацію. З ними ми виїхали на Слов’янськ, там переночували і сіли на потяг до Львова. Кожен вагон був зайнятий. Провідниці казали, щоб їхали тільки мами з дітьми маленькими. 

Я бігла з донькою, якій було 15 років, до останнього вагону - він був пустий. Ми в нього сіли, і людей набилось повно. Всі сиділи, ніхто не міг лягти.

У Львові російськомовним людям не дуже комфортно, як не крути. Плюс ціни були дуже великі на квартиру. У мене не було таких грошей. Ми повернулися до Центральної України. Тут – татова батьківщина, тут живе його сестра. Мені тут достатньо комфортніше, ніж на заході України, хоча там було багато хороших людей. В цілому, всі допомагали. В більшості люди хороші, квартиру нам дали пожити, ми тільки за комунальні послуги платили.

Хочу бачити мирне майбутнє, жити у своїй квартирі, ходити на роботу. Взагалі - все, що було в мене до війни. Бо зараз в чужій квартирі все не те: тут немає гарячої води, пральної машини, а ми вже звикли до комфорту. Хочеться миру, стабільності, нормальну роботу, зарплату. Щоб усі навколо раділи життю.