Родина Ольги була вимушена виїхати з Херсону, бо окупанти вже двічі приходили до них додому. В евакуацію вони забрали всіх своїх тварин і дякують волонтеру, який вивіз їх всіх живими і неушкодженими

Ранком збиралися, хто куди: одну дитину до школи, другу - в коледж, я - на роботу. Рано-вранці сніданок приготувала, всіх зібрала. І тут моя колега на вайбер кинула відео і спитала: «Це правда?» А я не розуміла, про що вона. І тут до мене доходить, що зі сторони Олешок, Криму техніка рухається до нас, до Херсону. Ще авіація почала літати, Чорнобаївку нашу три рази одразу вони накрили. Склад ГСМ накрили одразу – чорні клуби диму були. 

Мама на зупинці стояла, на роботу їхала. Ми їй дзвонимо, говоримо: Нікуди не йди, війна почалася» – «Яка війна, що ви видумуєте?» Ніхто з нас до кінця не міг повірити, що почалася війна, що таке взагалі може трапитися. Ранок був на емоціях. Ми одразу зібрали якісь речі, зібралися з родичами в одній хаті і вирішували, що робити далі. 

Перші три дні була паніка, люди почали гроші знімати з банкоматів, хтось одразу виїхав з міста. 

Перші три дні ми думали, що зараз відкинуть росіян, а потім зрозуміли, що ніхто нікого не відкине. Наші хлопці на Антонівському мосту з боями стримували їх до останнього. 

Вже коли окупація була, було закрите місто. Все, що було нашого до початку війни, що на складах було - все люди розділили між містянами, так що ми перший час ні в чому не нуждалися. Магазини роздавали їжу безкоштовно, потім зі складів почали згрібати, продавати. «Данон» наш спрямував всю продукцію на дітей, інвалідів. Ми були дуже згуртовані до того, як рашисти зайшли у місто повністю зі своїми правами, своїми силами. В окупацію їхні товари почали завозити, бо наше все закінчилося, і тоді вже був колапс, можна сказати. Ніхто спочатку не хотів брати їхнього. 

Коли ці покидьки ходили по хатах, в них були списки людей, які були в АТО, а мій чоловік військовий, тому ми почали збиратися. До нас окупанти приходили два рази, але сусіди нас прикрили, і рашисти нас не знайшли. У нас добрі сусіди попалися, дуже хороші, всі друг друга прикривали.

Найстрашніше, коли свої своїх здавали. Це було найгірше - коли від людини не чекаєш цього, і отримуєш ніж в спину.

Ми познайомилися через інтернет з хлопцем. У мене двоє дітей, невістка, чоловік, дитина. Ще вдома цілий зоопарк був. Ми звірів із собою тягнули. Дуже багато блокпостів було, ще ми потрапили під артобстріл, коли виїжджали, але нас милував Господь. Раділи, коли прапори наші, хлопців побачили.

Ми по Україні поїздили: були в Рівному, Львівській області, навіть трішки - за кордоном. Але чоловік тут воює, тому вирішили поближче і додому, і до чоловіка, щоб коли його на десять діб відпускають, ми тут зустрічалися. 

Майбутнє хочу бачити мирним, щоб був порядок в Україні. Щоб нарешті наша перемога настала і сусід наш зрозумів, що ми не хочемо їх тут бачити. Дуже хочу додому вернутися.