Я зараз проживаю в місті Очакові. Один син живе у Миколаєві, а другий - в Одесі.

24 лютого, коли все почалось, прилетіли дві ракети у наш порт. В хаті - ні вікон, ні дверей: все вибило вибуховою хвилею. Холодильники не працювали, котел загасили газовий. Буквально поруч біля нас це було. Страшно. Як почалось 24 лютого, так і по сьогоднішній день.

Дуже важко, дуже складно. Виїжджала в Березанку. Тут у мене мама жила, вона померла, і тут є її будинок. Приїжджаю і в цьому будинку залишаюсь на три-чотири дні, потім їду назад. Як хочу відіспатись, відпочити, то я їду в Березанку – за 65 км від Очакова, бо в нас дуже важко жити. Потім, як згадаю, що мені потрібно знову їхати в Очаків і знову не спати, сидіти в куточку, стає дуже важко.

У Березанці, як тимчасово переміщеній, мені давали пайки. Якщо сім’я, я не знаю, як вони живуть, а мені достатньо. Давали мені продукти. Кожен місяць люди отримують пайок в Очакові, а ще дає Червоний Хрест пайок, але у кого пенсія мала, хто без роботи залишився, багатодітний. Якщо світло чи вода вимикається, то ненадовго. Якщо потрапляють кудись, то швидко ремонтують. Як буде взимку, я не знаю, а зараз поки так. 

Мене шокує, що вбивають людей. Недалеко від мене є молода жінка - вона тільки лягла спати, прилетіло три снаряди і відірвало їй ногу. Я не можу до сих пір заспокоїтись: у чому вона винна? 

Ми всі трусимось, у нас нервові хвороби і ноги трясуться, нерви вже нікудишні. Як ніч підходе, то сидимо в куточку, а хто в підвал біжить. Шокувало те, що пробило шифер, попало в стіну. Все - на людей. 

Я думаю, що влітку все буде добре. Ми всі сподіваємось на ці місяці. А потім все відновимо і будемо жити дуже добре. Навіть дітки чекають, коли буде кінець війни.