Я жив біля Куп'янська в селищі Петропавлівка. Мені 60 років. З першого дня я знав, що потрібно виїжджати, але можливості не було.

В перший день я вдома був, але не усвідомлював, що війна почалась, не вірилось. Син зателефонував і сказав, що бомблять Харків. Потім уже у нас почув вибухи. 

Шокувало те, що сестру вбили двоюрідну в Сєвєродонецьку. Я до сих пір не знаю, що з нею. Повідомили, що вбили, і що вона в городі в себе похована - в приватному секторі, де вона жила. Чоловік сам збив із дощичок коробок, поклав її і поховав у городі. 

У нас світло виключали, зв'язок та інтернет пропав. Інформаційний вакуум був. 

Діти в Харкові сиділи під обстрілами. Онук народився 10 лютого, а 24 війна почалась, і вони сиділи в підвалі з маленькою дитиною. Потім виїхали сюди, ми тепер усі разом. 

Я думав, що війна буде десять днів, і все закінчиться, а потім не зміг виїхати. Я не збирався жити при росіянах, тому що я був весь час за Україну.

14 російських блокпостів проїхати найважче було. Дивитись на те, як телефони розбивають, як забирають комп’ютери, просто нагло сміючись в очі, було дуже неприємно. У сина комп’ютер забрали на очах у молодих хлопців.

Просто кидали на землю телефон мобільний, розбивали його і нагло посміхались в очі господарю. Дуже гидко дивитись на такі низькі вчинки. Вони з автоматами. Що їм зробиш? 

Ми заяву написали в поліцію про те, що забрали відеорегістратор, забрали ноутбук. Я сподіваюсь, може, комусь кара Божа буде. 

На мою думку, війна закінчиться перемогою України. Я виїхав, тому що впевнений на 100% в перемозі України. Я повернусь додому з перемогою.

Я уявляю, що в майбутньому буду вдома пити каву, діти будуть до мене в гості приїжджати, і я буду з онуком в нарди грати у своєму садку. Я перед війною насадив молодий садок – вишні, яблуні, груші.