Москальова Вікторія, здобувачка освіти групи 4 Чернівецького професійного ліцею сфери послуг
Вчитель, що надихнув на написання есе — Проскурняк Наталія Михайлівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я сирота, що стала свідком війни. Пам’ятаю, як все почалося: звуки вибухів, паніка на вулицях, крики людей. Мені було дванадцять, але в той день мені довелося дорослішати за лічені хвилини.

Мій шлях не простий. Перебуваючи у притулку, де були інші діти, які зіткнулися з такими ж жахіттями початку війни, ми намагалися підтримувати одне одного, але страх і біль усе ще переслідували нас. Я стала свідком того, як багато з нас боролися за виживання, намагаючись знайти новий сенс у світі, що змінився назавжди.

У перші ж дні війни вихованців притулку чекала еміграція до Польщі, яка прийняла нас з відкритими обіймами, забезпечуючи підтримку.

Багато благодійних організацій, волонтерів і небайдужих людей допомагали нам — гуманітарно, психологічно, освітньо. Вони доводили, що людяність і співчуття все ще мають силу навіть у найтемніші часи.

Але для мене це була трагічна, хоча й реальна реальність. Нас зустріли труднощі адаптації в новому середовищі, де відчувалася самотність і невпевненість.

Проте я вірю в силу людяності і сподіваюся, що зможу допомогти створити світ, де любов і підтримка замінять біль і страждання. Я сирота, але я — символ надії на краще майбутнє.

Війна для мене почалася в той момент, коли мій світ, наповнений юнацькими мріями, раптово зруйнувався. Але в глибині серця завжди живе надія, що після темряви обов’язково прийде світло. Я мрію про те, як зміниться моє життя після війни.

Перш за все, я хочу знайти своє місце у світі. Попри все, війна відкрила нові можливості. Нині я повернулася в Україну й навчаюся у Чернівецькому професійному ліцеї сфери послуг, де опановую професію «Секретар керівника; діловод; адміністратор». Я твердо вірю, що зможу стати справжньою професіоналкою і допомогти розбудовувати нашу країну.

У ліцеї я знайшла нових друзів, наставників, підтримку. Їхня доброта повернула мені надію. Я почала відвідувати гуртки, займатися творчістю — це стало моїм способом висловити емоції, знайти себе.

Другою моєю мрією є створення власної родини. Я мрію про дім, де пануватимуть підтримка і сміх, любов і тепло.

Я також мрію про мирне майбутнє для всіх дітей. Хочу, щоб жодна дитина не відчувала страху, втрати, самотності. Уявляю світ, де замість зброї — доброта і порозуміння, а я — його активна частина, голос тих, хто ще не може говорити вголос.

Мої мрії зростають разом із надією. Війна навчила мене цінувати кожну мить. Я готова вчитися, працювати й боротися за своє майбутнє. Стати сильною, не зламатися — ось мій вибір.

Шлях сироти під час війни — це історія втрат, але й стійкості. Діти, які пережили війну, можуть стати потужними агентами змін. Ми заслуговуємо на любов і надію, а не на війну і біль.

Я сирота. Але я живу. Я вірю. І я обов’язково переможу.