Костенко Яна, здобувачка освіти Чернівецького професійного ліцею сфери послуг

Вчитель, що надихнув на написання есе — Чиж Сніжана Миколаївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна — це те, про що я чула із розповідей старших, читала у книжках, бачила у фільмах. Здавалося, що це щось далеке, майже міфічне, те, що ніколи не дійде до мого життя. Але все змінилося раптово, коли повномасштабна війна прийшла на нашу землю. Війна більше не була абстракцією чи історичним фактом. Вона стала частиною мого щоденного життя.

Перший день війни я пам'ятаю, як сьогодні. Тривога, паніка, страх — ці почуття швидко захопили всіх навколо.

Той холодний ранок 24 лютого 2022 року запам’ятається мені на все життя. Ранок, коли тиша вибухнула гучними звуками вибухів. Напевно, як і всі, моя родина зовсім не була готова до того, що нам доведеться покинути свою домівку, родичів та домашніх улюбленців. Того ранку я прокинулась від маминого голосу, переповненого переживань та страху. Вона сказала мені: «Яно, прокидайся, почалася війна». Єдине питання, яке звучало в той час у мене в голові: «Невже це справді так, чи може — це сон?»

Наша сім'я прийняла категоричне рішення про виїзд до більш безпечного міста, зібравши все життя в одну валізу.

Найважчим для мене було прощання з бабусею, яка всупереч небезпеці, вирішила залишитися, щоб доглядати за нашими домашніми улюбленцями.

Дорога з Херсона до Миколаєва була переповнена машинами. По дорозі до Чернівців ми ще не раз бачили військову техніку, яка прямувала на допомогу ЗСУ. А вранці нам повідомили, що Херсон окупували. Близька подруга скинула мені відео, як по їхній вулиці їде техніка окупантів.

Перші дні і тижні були особливо важкими. Невизначеність, страх і гнітюча тиша, здавалося, поглинали все навколо. Однак із кожним днем починала проростати віра — віра в те, що ми сильніші, що наша єдність може подолати будь-якого ворога.

Війна торкнулася мого життя насамперед емоційно. Щоразу, коли я бачила новини про бої або втрати, це було як удар у серце. Спочатку було важко вірити, що це реальність. Весь світ ніби став на паузу.

Окрім емоційного впливу, війна вплинула й на моє щоденне життя. Онлайн-уроки, перебої з Інтернетом, відсутність електрики — усе це стало нормою. Складно було зосередитися, коли на фоні звучать сирени, а думки про тих, хто на фронті.

Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи є місце для світла. Волонтерство, допомога від друзів і навіть від незнайомців стали доказом того, що українці здатні стояти пліч-о-пліч.

Коли я озираюся на останні 1000 днів, здається, що час став невловимим і водночас надто реальним. Кожен день — це новий етап боротьби. Я багато думала про те, що означає слово «герой» у ці 1000 днів. Раніше це були образи з книжок. Але тепер герої живуть поруч із нами — воїни, волонтери, медики, прості люди.

Ці 1000 днів війни для мене стали періодом трансформації. Я зрозуміла, що моє місце — серед людей, які вірять у перемогу і роблять усе можливе для неї. І мій шлях, хоч яким би важким він не був, веде до того дня, коли ми зможемо сказати: «Ми перемогли».

Мій шлях у війні — це шлях кожного українця. Ми всі різні, але в цей час об’єднані однією метою — зберегти нашу Україну. Ця війна залишить слід у кожному з нас. Але, попри всі труднощі, я вірю, що ми переможемо. Війна торкнулася мого життя, але не зламала мене — вона лише зробила сильнішою.