Михайло, 3 курс, Київський професійний коледж цивільного будівництва

«1000 днів війни. Мій шлях»

Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку.

Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку

Ліна

Саме такі емоції я відчував з перших днів війни: треба боротися за свою країну, незалежність, свободу, за свій дім. На початку війни мені було 16 років і я жив зі своїми батьками у Києві. З перших днів, як тільки дізналися про початок повномасштабного вторгнення, усією сім’єю прийняли рішення боронити Київ.

Ми з батьком і сусідами робили барикади, насипали мішки з піском, перегороджували дороги. Батько зварював протитанкові «їжаки», а я тягав тероборонцям окріп та їжу.

Потім з сусідом розвозили по квартирах, де залишилися старі і немічні, хліб і продукти. У березні стало зовсім погано… Переховувалися у підвалі, було холодно і лячно, гриміло поруч, гриміло навкруги, спалахи від вибухів освітлювали небо.

Батьки переконали мене та відправили в евакуацію в Чернівецьку область у село.

Коли я був в евакуації, у своїх снах я захищав Маріуполь, подумки поруч з азовцями. Я був у відчаї дізнавшись про долю Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Там жили мої друзі, зв’язку з ними не було.

Після цих снів я планував, коли повернуся до Києва піти в рекрути в полк Азов. Ось так я бачив свій шлях.

В евакуації я відчував себе на засланні, тому що хотів додому та внести вклад у перемогу. Через два місяці я повернувся до Києва. Цього року у мене мав бути випускний, але випускного не було. Купив квіти, приїхав у порожню школу, обійняв вчителів.

Я хотів бачити своє місто і свою землю квітучою, тому прийняв рішення вступити у коледж за професією садівник-озеленювач.

Вже у коледжі я думав: «До чого готували мене мої сни?» Я навіть не міг уявити, що буде зі мною далі. У січні 2023 року у мене діагностували пухлину та об’явили страшний діагноз – рак…Це схоже на вибух важкого КАБу. Але подвиг азовців вплинув на мій дух і підняв на боротьбу з хворобою.

Я маю жити! Ми маємо жити! Україна має жити! І це буде неодмінно!

«І все на світі треба пережити, і кожен фініш – це по суті старт, і наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт.… Єдине, що від нас іще залежить,- принаймні вік прожити як належить!», - Ліна.

Ось так вплинули 1000 днів війни на мою долю та мій життєвий шлях.