Уланова Віолетта, 16 років, учениця 11-го класу ліцею №1 ім. М. М. Коцюбинського Васильківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Прогонна Людмила Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого я прокинулася в своєму ліжку, в вікно світило пронизуюче до кожної клітинки твого тіла, своїми промінчиками весняне сонечко. Але радості від цього не було ніякої… В душі була тривога та відчуття чогось жахливого…

З цього дня все й почалося… Кожного дня по телевізору «Єдині новини» , в телеграмі сповіщення щодо воєнних дій зі сторони агресора, спілкування з рідними з різних куточків України. Цей день був дуже емоційним адже всі навіть не могли уявити , що в 21 столітті , країна яка називала себе країною побратим могла здійснити напад на нашу рідну землю. Через деякий час повномасштабної війни, я зрозуміла, що сидіти склавши руки немає сенсу. Я почала навчатися, читати книги з української літератури, грати на фортепіано та відволікати себе від думок про війну різними способами.

Коли в нашій країні панував мир, я навіть і не задумувалася, що життя потрібно цінувати і берегти, ставити собі ті цілі, до яких в тебе буде бажання йти і прагнути подолати всі перешкоди на шляху до свого майбутнього. В мирний час у мене були: подорожі нашою Україною, вокальні конкурси та фестивалі різних рівнів, як всеукраїнські так і міжнародні, прогулянки з друзями, відпочинок з рідними, відчуття легкості, щастя та чистого, свіжого повітря, яке можна було вдихнути у повні груди і відчути задоволення від нього. Але коли почалася війна, наше життя поділилося: на до і після , на чорне і біле, на жахливі події в період війни та щасливі , радісні події до війни.

Мене найбільше вразило за період повномасштабного вторгнення, що наш народ став одним цілим, у кожного з нас з’явився свій фронт: наші захисники виборюють та відстоюють цілісність нашої держави, нашу свободу, наше світле майбутнє – ціною власного життя.

Лікарі – цілителі , які надають медичну допомогу, як цивільним так і військовим українцям. Вчителі – люди з Великої літери, адже завдяки їм, ми здобуваємо освіту навіть у такий складний для нас час. Ми – здобувачі освіти, знаходимося на учбовому фронті і беремо знання по максимуму. І дуже багато наших українців працюють заради нашої Перемоги!

В нашій країні сильний інформаційний фронт, адже наші телеведучі , військові командири, Володимир Олександрович Зеленський, надають масу інформації стосовно переваг, звільнених з-під окупації міст та селищ нашими воїнами та втрати зі сторони агресора .

Наш народ до початку війни, переважно в містах, спілкувалися російською, але коли відбулося повномасштабне вторгнення, то всі українці намагаються спілкуватися своєю українською мовою, мовою матері, яка співала такі рідні українські пісні.

Наші військові з «Азовсталі», які знаходилися в полоні місяцями, приїхавши додому цілували рідну землю та зі сльозами на очах розповідали ті жахіття, що відбувалися з ними. Мій товариш, справжній герой, який загинув на фронті, віддавши своє молоде життя за світле майбутнє нашої держави, він завжди говорив: «Це не їхня земля і їм немає, що тут робити».

На зараз я можу сказати, що мир в країні - це спокійне життя, радість та посмішка кожного дня, коли твої рідні знаходяться поруч, коли всі живі та щасливі. Ми всі за період війни почали цінувати життя по-іншому…

На сьогодні я вірю в те, що скоро це жахіття закінчиться і наші рідні та близькі знову повернуться додому, що знову залунають на вулицях пісні українською мовою, знову Україна буде незалежна і що наші маленькі та великі міста і села незабаром повернуться на рідну землю, і як раніше будуть маленькою частинкою великої держави – України!