У Валентини вибуховою хвилею зруйнувало паркан і вибило усі вікна

Мені 58 років, а чоловіку 61 рік. Ми жили в Снігурівці. Були в окупації два тижні, сиділи в підвалі. До сусідки прилетіло, і в нас випали всі вікна, пробило нам дах, ворота, паркан розсипався. Думали, що й нам кінець.

Рашисти ходили по вулицях. Танки, машини їздили. Стріляли. Ні вдень, ні вночі не було спокою. У магазинах полиці спорожніли, та й вийти ми вже боялися. Добре, що вдома було хоч трішки картоплі - запаси після зими закінчувалися.

Ми не знали, що буде далі, тому й вирішили ризикнути та поїхати в Миколаїв. Залишили господарство: качок, курей.

З нами був старий батько, йому 83 роки, він хворіє. Я, чоловік і батько виїхали. Окупанти нам казали почепити білі стрічки. Коли виїхали, ми зняли й закинули їх. Як побачили наш блокпост, то почали плакати. А повернулися додому, коли вже звільнили Снігурівку. Господарства нашого вже не стало, в будинку все - до гори дригом, але головне, що ми самі живі.

Діти наші виїхали з Миколаєва, коли його почали бомбити. Зараз вони в Одесі. Я мрію про те, що війна скінчиться, ми будемо разом, а всы наші хлопці повернуться додому, до своїх родин.