Сім’я з двома дітьми виїхала з Чорнобаївки, яку дуже сильно обстрілювали

Я корінний мешканець міста Херсону. Ми з жінкою жили в Чорнобаївці, тобто війна нас застала там. Там у нас був гарний будинок, в Херсоні у мене була хороша квартира. Батьки померли. Дача на лівому березі у селі Кринки була. Були паї, тобто жили і не тужили. Працював я нормально на заводі ФПК «Корабел». Робив міжкімнатні двері, заробляли непогано. Жінка сиділа вдома з дітьми, було підсобне хазяйство: свиней тримали, курей і качок; город був, усе було. 

З першого дня війни я, як усі нормальні хлопці, пішов до військкомату і мене записали до Херсонської Тероборони. Там я побачив трішки жахіття. 24 лютого хлопці з Тероборони тримали Антонівський міст. А тут жінка мені зателефонувала і сказала, що у нас у городі стоїть танк дулом на хату направлений. «Давай кидай оте, де ти там, йди додому - ти тут будеш потрібніший». Я додому приїхав 28 лютого. 

У Чорнобаївці були постійні вибухи, а тоді ще в лютому були морози, і в березні також. Моїй доньці ще двох років немає, сину - 12. Ми у погребі жили  двоє чи троє діб, доки бахкало. Донька захворіла на ангіну. Лікували потім довго. 

Ми переїхали на квартиру в Херсон, бо в Чорнобаївці було навіть мені страшно, а дітям – і поготів. У Херсоні теж почали стріляти, і ми наважилися на виїзд. У нас така своя машинка є старенька, «Ланос», то ми загрузили необхідні речі і з друзями поїхали на Запоріжжя. Через Антонівський міст їхали 12 годин, проїхали близько 50 блокпостів окупантів. 

Знущалися, звичайно, серйозно. У жінки в телефоні знайшли якусь переписку, потім роздягали і мене до трусів, і труси знімали, заглядали. Автомобіль хотіли забрати і до стіни нас усіх ставили. Якось прорвалися, бачите, Бог допоміг. 

Я про себе думаю в останню чергу. Мені головне, щоб діти були здорові, ситі. Син уже розуміє, що війна, а донька зараз ходить голубів кормить. Ми кинули все. До Запоріжжя приїхали о сьомій вечора. У знайомих переночували і на наступний день вирушили до Кривого Рога. У мене тут брати живуть, допомогли нам трохи з житлом. От роботи немає. Жінка на роботі, а я з дітьми вдома, бо доньці ще двох років немає.

Залишилися в Чорнобаївці жінчині батьки, уже старенькі. Доглядають дім, доки наче тихо. Квартиру мою окупанти пограбували: прийшли з якимись списками, виламали двері, вкрали все, що там було. 

Сусід з дачі телефонував, що в Кринках, каже, груба цеглин лежить – щось туди попало. Де паї були, там зараз - лінія фронту. Ми втратили усе, але саме головне, що діти живі-здорові. Бігаю, тільки встигаю за малою. 

Я думаю, що дуже скоро війна закінчиться. Ходив сюди в Тероборону, мене не беруть, бо я, по-перше, не служив, а по-друге, там до 45 ще розгрібають, і відправили мене додому. Тоді я записався добровольцем – у воєнкоматі сказали, в середині жовтня будуть телефонувати.