У мене сім’я невелика: чоловік, донька, зять, онука, батьки чоловікові - їм уже за 80 далеко. Живемо у місті Миколаєві. Тільки за 100 км до батьків їздимо, коли дуже небезпечно. Трохи посидимо там - і назад у місто, тому що чоловік працює тут. 

Зараз уже не так страшно і небезпечно їздити, вже трішки тихіше у нас вдень. Ночами не їздимо, тому що комендантська година. А вдень по дорогах можна їздити - трішки відремонтовані були в минулому році, от і їздимо. А що робити? батьків треба провідувати і допомагати їм, бо вже не той вік. Так потихеньку на дачу їздимо та й живемо якось.

Нестача води у нас – найбільша трудність. Це важко, тому що як ліфт не працює, то тяжко носити воду. Так - більш-менш такого нічого, допомоги всякі є. Слава Богу, що працюємо, то є гроші трошки.

Моя мама 1934 року народження, вона одну війну уже пережила. Я ніколи не думала, що буде війна. Це тяжко. На даний момент дочка й онука виїхали. Я дуже боялася за них, вони за межами України зараз. 

Ми спочатку трохи в підвалі сиділи, але злякалися за онуку, бо вона дуже боялася, плакала - то ми вирішили, щоб вона покинула країну. Чоловік - містобудівельник, зараз працює на відновленні шляхопроводів, мостів. 

Батько чоловіка хворий на рак, у мами - цукровий діабет, і ми не можемо їх лишити. У чоловіка брат загинув у Миколаївській адміністрації, немає кому дивитися за батьками.

Я би хотіла, щоб війна прямо завтра закінчилася, а може, і сьогодні. З такими подіями, які відбуваються в світі, мабуть, ще не скоро, і це дуже важко.

Хочеться жити в своїй країні, і діти хочуть додому повертатися, але поки ще просимо, щоб залишалися там. Хочемо жити і працювати, щоб наша країна розвивалася і все було добре.