Нервова атмосфера у власному селі, донька у окупованому Енергодарі – все це значно підірвало здоров’я Тетяни Григорівни і її чоловіка

Ми з чоловіком працювали у школі. Він – учитель історії, я - заступник завуча із виховної роботи. Жили ми в селі Шевченковому. Були до вересня в окупації. Потім чоловік тяжко захворів на онкологію. У нас обох виявилися серйозні проблеми. Лікар так і сказав, що причина наших хвороб - стресова ситуація. Щойно 24 лютого ми дізнались, що почалась війна, з’явились симптоми цієї страшної хвороби. Чоловік настільки переживав! Річ у тому, що він свого часу працював у Кам’янці заступником голови адміністрації.

Тільки-но о п’ятій годині діти подзвонили з Енергодару і сказали, що почалась війна, ми одразу поїхали заправляти машину. Потім - по ліки в Кам’янку. Там були страшні черги, але ми скупилися. А через три-чотири дні нам зателефонував знайомий і сказав, що  в Смирновому рашисти перевіряють усі хати, забирають одяг. І ми о другій годині ночі полізли на горище ховати хороший одяг, витягати поганий.

У чоловіка була велика кількість книжок, ми всі їх позакопували, хоча й земля була мерзла, або на горище повідносили.

Ми жили за 70 кілометрів від Маріуполя. Десь через півмісяця російські танки йшли через наше село проїздом. Окупанти тричі перевіряли хати всіх людей. Вантажівками ставали в кінці та на початку вулиці, нікого не випускали. Документи перевіряли і все, що було в хаті.

Сім’ї, де були військовослужбовці, потрапили до тюрми в Кам’янку.

Дуже багато людей приїхали сюди з Маріуполя, а потім поїхали і звідси, тому що в нас у селі було чутно вибухи. Хоча саме в нашому селі обстріли нічого не пошкодили. Часто електроенергію відключали. Сусіди купили генератори, нам трохи підключали. Багато людей виїхало, тому що боялися обстрілів і приїздів окупантів.

Багато односельчан перейшли на сторону росіян. Для нас це був шок. Це були ті люди, на яких ми ніколи б не подумали.

Були навіть жінки, у яких хлопці, чоловіки або сини воюють, а вони йшли по гроші російські.

Казали, що вже й паспорти будуть російські давати, і гривні не буде. В школі лишився працювати тільки один учитель. Всі решта виїхали.

Чоловік мій займається краєзнавством. Він сам родом зі Смирнового, названого на честь радянського генерала Смирнова, який кинув в наших краях тисячі людей на загибель. Чоловік мій написав книгу і звертається до всіх односельців щодо перейменування населених пунктів, чиї назви пропагують росіян.

Взагалі ці події нам важко дались. Ми переживали і плакали. Одна наша донечка  була в Енергодарі, друга - в Запоріжжі. Ситуація досить нервова, особливо в Енергодарі. Коли сталась онкологія в чоловіка, ми поїхали в Бердянськ. Там йому невдало зробили операцію й направили до Запоріжжя. Він пробув півтора місяці сам, потім я до нього приїхала. Зараз ми перебуваємо у Запоріжжі, чоловік лікується – йому зробили понад чотири операції.

Для нас це, мабуть, останній пункт. Мені 67 років, чоловіку - також. Ми приїхали до дітей, а діти для того, щоб хворому батькові мати спокій, знімають нам квартиру. Ліки не допомагають, мучить депресивний настрій. Щодня поневіряємось по лікарнях. Завтра поїду та дізнаюся результати власних аналізів – можливо, в мене теж рак.

Якщо обстріли посиляться, діти будуть звідси їхати, а ми вже не поїдемо нікуди.

Ми віримо в ЗСУ, але дуже важко їм це дається. Якщо не будуть допомагати нашим солдатам, то наше село буде під окупацією, і ми туди вже не повернемося. Хоча ми віримо. У нас багато односельців у ЗСУ. Віримо та надіємося - інакше ніяк. Якби можна було, пішли б із чоловіком окопи рити, але немає здоров’я.