Сергію зараз важко: війна його позбавила робочого місця і вигнала з дому. Добре, що був будиночок у селі, де родина Сергія може пожити, пока над Слов’янськом є загроза.

Ми з міста Слов'янськ. Жили, працювали. Все було добре. А ранком 24 лютого ми почули обстріли. Після початку війни я більше не виходив на роботу.

Найважче те, що я без роботи залишився. У мене син неповнолітній, жінка з інвалідністю. Викручуємося, виживаємо без зарплати. Пенсія жінки – ото й усі наші доходи наразі.

Ліків не вистачає, коштів не вистачає. Жінка інвалід по зору, шукаємо медикаменти, нам висилають на них гроші. З харчуванням допомагають, не забувають – Фонд Ріната Ахметова і інші фонди.

Ми виїхали в село поряд зі Слов’янском після того, як Слов'янськ добряче обстріляли. Було гучно і страшно. Ми боялися за  дитину, боялися виїжджати кудись, бо постійно стріляли. Ми жили в багатоповерхівці, а переїхали в село до приватного будинку. Там тихіше.

Добре, що зараз ми в селі: є своя свердловина, вода є. Зі світлом були  перебої: не було і по 10 днів, і тижнями сиділи без електрики.  

Поки обстрілюють Краматорськ, додому повертатись страшно. Ще рано, я вважаю.  

Хочеться, щоб закінчилася війна і всі по домівкам повернулися. Хочеться на роботу знову ходити. Я мрыю про щасливе майбутнє для наших дітей.