Перший день війни був дуже страшним. Прокинулися зранку, збиралися в школу. Ми не знали, що війна, а потім мені зателефонувала подружка і сказала. Чоловік був на роботі. Він працював у шахті, під землею. Ми запасалися водою, їжею – всім, чим могли.

Найбільше шокувало те, що потрібно було кидати свій будинок і їхати, не знаючи, де і як ми будемо жити. Ми все кинули і виїхали.

Труднощі були в тому, що меншій дитині був рік. Ми влітку виїжджали, була сильна спека. Три дні стояли в черзі, нас не випускали, і з дитиною було дуже важко, тому що її потрібно і покупати, і погодувати. 

Коли ми виїхали за «сіру зону» і побачили наш прапор, то були дуже раді. Плакали і чоловік, і я, були дуже раді, що ми на рідній землі.

Фінансово дуже поскладнішало. Ми винаймаємо житло. Потрібно за нього платити й одягнутися, бо ми виїхали без нічого. Дуже сумуємо за рідними. Там у нас батьки, бабуся. Дуже переживаємо за будинок. Він пограбований. Там вибили вікна і винесли все, що можна.

У майбутньому на сто відсотків повинна бути наш перемога. Хочеться, щоб мирне небо було, щоб діти ходили до школи, а ми з чоловіком – на роботу. Так само, як до війни. Ми жили дуже гарно. А майбутнє я уявляю тільки в себе вдома і без війни.