Мені 38 років, у мене шестеро діток. Ми мешкаємо в селищі Билбасівка - поряд зі Слов'янськом. На початку війни нам прийшлося виїжджати, тому що дуже було багато обстрілів. Діти дуже злякалися, і ми виїжджали на три місяці. Вже тоді у нас дев’ять днів взагалі не було світла і газу, й ми на вогнищі готували їжу.

Записувалися на евакуацію, і зі Слов’янська виїжджали на Дніпро. Дуже-дуже страшно було, бо автобус був невеликий, і по двоє людей сиділи на одному місці. 

Обіцяли привезти нас у Рівне з розселенням, а привезли в Дніпро, в якусь церкву. Діти потравилися їхньою водою, і нас на тиждень закрили в лікарню. 

Потім у Дніпрі були прильоти поряд із лікарнею, де ми перебували. Тоді ми за свої кошти виїхали до Львова, а звідти - до Польщі на три місяці. 

Як сюди повернулись, то тут уже стало більш-менш нормально, хоча й страшно, звичайно. Нам давали гуманітарну допомогу раз на місяць. У нас, шестеро дітей, і на вісім чоловік давали тільки дві коробочки продуктів. Перед Новим роком отримували коробочку засобів гігієни, дуже мало там усього було.

Хочу, щоб війна закінчилася, щоб діти в школу ходили, навчалися. Їх зараз навіть страшно випускати кудись, бо не знаєш, куди може прилетіти. Старшому 16 років, середнім – 14 і 11, а меншому тільки три. Можна було б ходити на майданчик чи ще кудись, але їх страшно кудись пускати. І ще мрію, щоб була робота стабільна.