Тетяна ладна пішки додому йти, якби Лисичанськ звільнили від окупантів прямо зараз. Але поки що їй дорога додому закрита – там зараз надто небезпечно

Ми з Луганської області, з міста Лисичанськ. Живемо разом я і донька - їй 24 роки. Ми виїхали  28 березня - сусідка виїжджала і нас забрала. Були в Дніпрі, потім місяць - в Полтаві, а зараз - в Охтирці.

Бойові дії в 2014 році ми пережили вдома, тому що в мене була мама старенька, і я не могла виїхати.

24 лютого ми були вдома. Донька працювала у Сєвєродонецьку вчителем молодших класів, і в перший день війни вона ще змогла виїхати на роботу. Відправила дітей додому і ледве повернулася потім - маршрутки вже не їздили. Батьки приїхали по її ученицю з Лисичанська, і мою доньку також забрали.

Ми живемо коло заводу, по ньому стріляли ще в 2014 році. Зараз також стріляли. Було гучно, довго і страшно – якось інакше, ніж вісім років тому. Цього разу ми не змогли залишитись, але сподіваємось, що скоро повернемось.

Поки ми були вдома, світло було, газ періодично вимикали, вода також була.

Коли водогін розбили, ми ходили до криниці недалеко від дому.

Постійно обстріли були. Діти їздили по гуманітарку, а по місту стріляли. Ми переживали, як вони доїдуть.

Коли виїжджали, в дорозі труднощів не було. Ми чули, що перед цим дуже дорогу обстрілювали, але коли ми їхали, було тихо. Отець Сергій дуже нам допоміг: привіз нас у Дніпро і влаштував на ночівлю. Потім ми з нашими сусідами поїхали в Полтаву, а далі вже - до знайомих в Охтирку. Поки що будемо тут. Роботи тут немає. Добре, що донька працює дистанційно.

Ми приїхали сюди влітку. Тут велике місто, тож відволікались. Було дуже тяжко, додому хотілось. Зараз ми розуміємо, що їхати нема куди. Ми навіть не знаємо, що з нашим будинком, бо немає зв’язку з Лисичанськом. Знаємо, що були прильоти на нашій вулиці. Якби зараз наше місто звільнили, я  б і пішки пішла додому. Думаю, до весни війна закінчиться, і наш регіон точно звільнять. Хочеться додому.