Павло Лаба, група КН-103, ВСП «Львівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кукла Наталія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У житті кожної людини є миті, які вгризаються у пам’ять назавжди, змінюють світогляд, ламають чи навпаки — зміцнюють. Для мене такою подією стала війна. Здавалося б, далеко від лінії фронту, у тихому Львові, я не міг і подумати, що подих війни так близько доторкнеться до мого міста, до мого життя. Але саме в цей час я зрозумів справжню силу допомоги — ту невидиму, але неймовірно міцну нитку, що з’єднує людей у найважчі часи.

24 лютого 2022 року змінило все. Я прокинувся від дзвінка мами, яка схвильовано повідомила: "Почалась війна…". Спершу важко було осягнути масштаби того, що відбувається. У нашому місті вже були чутні вибухи, напруга висіла у повітрі, мов грозова хмара перед бурею. Магазини були переповнені людьми, інша частина людей масово прямували до вокзалів, намагаючись виїхати за кордон. Проте я помітив і зовсім інше — як місто почало об’єднуватися.

Волонтерські штаби з’являлися ледь не на кожному кроці. Шкільні спортивні зали перетворювалися на склади гуманітарної допомоги, кав’ярні — на пункти прийому речей для військових.

Я разом із друзями записався у місцевий волонтерський центр. Спочатку сортували одяг, пакували медикаменти, пізніше допомагали облаштовувати тимчасове житло для переселенців. З кожним днем людей ставало більше, хтось приносив ліки, інші — їжу чи ковдри. Відчувалося, що навіть у такий важкий час українці вміють триматися разом.

Особливо запам’ятався один день, коли до нашого волонтерського центру прийшла родина з Харкова. Жінка тримала за руки двох діток, утомлених і насторожених, але водночас з якимось світлом в очах. Ми допомогли їм обрати теплі речі, запропонували гарячий чай та солодощі для дітей. Малеча, хоч і виглядала виснаженою, ожила, коли побачила іграшки та книжки. А мама подякувала нам і коротко розповіла, що змушені були виїжджати поспіхом, залишивши рідний дім і близьких, бо ситуація там стала надто небезпечною. Ця подія стала для мене уроком на все життя. Вона показала, що допомагати — це не обов’язково про великі гроші чи героїчні вчинки. Це про людяність, про вміння бути поруч тоді, коли іншому важко.

Я побачив, як легко одна добра справа породжує іншу. Один допоміг словом, інший — ділом, і поступово це перетворюється на ланцюг добра, який неможливо розірвати.

І хоч війна триває, я знаю: поки є ті, хто допомагає, поки є ця сила підтримки, ми вистоїмо. Адже саме взаємо підтримка і небайдужість роблять нас сильнішими. Україна — це не лише територія, це передусім люди, їхня відданість і велике серце. Я вірю, що кожен наш вчинок наближає перемогу і мирне небо над головою.

Нині я продовжую брати участь у благодійних проектах, відправляти кошти на збори для військових. Бо допомога — це те, що змінює людей, а отже й цілий світ. Війна забрала багато, але вона відкрила в нас силу, про яку ми раніше не здогадувалися. І саме в цьому я бачу справжню перемогу людського духу. Хочу, щоб це відчуття залишилося з нами назавжди, навіть після закінчення війни, коли ми будемо відбудовувати країну, підтримуючи одне одного на новому шляху до щасливого майбутнього.