«Побачила за вікном летять блакитні вогні - мені стало моторошно»

Я народилася в 1941 році, у війну, батько загинув на фронті. Я жила тут, а потім сестра забрала мене на Урал, де жила 16 років. Потім з дитиною повернулася додому і виховувала її одна. Син вже дорослий, у нього своя сім'я, живе в Росії. У нього чудові діти, дуже здібні. Я дуже пишаюся дітьми та онуками.

Ми жили в Луганці (селище Луганське). Я була зовсім маленькою, коли до нас зайшли німці. Мама розповідала, що з боку Артемівська (Бахмут) по асфальту йшли танки. Мама дуже злякалася, але німці до нас ставилися добре. У нашому будинку вони влаштували свій штаб. Я добре пам'ятаю, як через кілька років ми голосно кричали: «Перемога!» З боку Дебальцевого йшли колони солдатів. Один військовий високо підняв мене на руки, а потім поставив на землю, і всі кидали гілочки. В цей час починали розпускатися дерева, була весна.

Потім був страшний 1947 рік, мене поклали в лікарню, тому що я почала пухнути від голоду. Як зараз пам'ятаю день, коли до мене прийшла мама. Вона тримала мене на руках і говорила, що їй порадили давати мені макуху. Сказала: «Я тебе заберу, вже починає проростати трава, буду робити тобі коржі». На наступний день вона забрала мене додому, і це було справжнє свято. Потім я ходила в школу.

Коли в 2014 році у нас почалися військові дії, ми часто сиділи в підвалі. Стріляли з усіх боків. Я пам'ятаю, як було страшно, коли в нашому під'їзді вилетіли всі вікна, а потім ми їх забивали. Коли у нас стріляли, всі магазини були закриті.

Дітей з міста організовано евакуювали. А потім, перед бомбардуванням страшно гавкали собаки, Вили сирени, від цих звуків волосся піднімалися дибки. На якийсь час нам перестали давати пенсію, зараз вже все нормально.

Я інвалід другої групи, у мене немає однієї ноги. Отримувала гуманітарну допомогу тільки від Фонду Ріната Ахметова, від інших організацій нічого не було.

Найжахливіше за цей час – коли нас обстрілювали, а ми сиділи в підвалі. Я астматик, в підвалі всі спали, а я не могла там дихати, задихалася. У мене алергія на побутову пил.

Я йшла додому на четвертий поверх і лягала спати. Але після того, як побачила за вікном летять блакитні вогні, мені стало моторошно, і я знову тікала в підвал.

Довгий час на вулицях не було нікого. Не працювали магазини, аптеки, все було закрито. Якось пішла за хлібом і поруч впав снаряд. Магазин ходив ходором. Величезне дерево вирвало з корінням. Страшно було, особливо коли стріляли «Гради».

Дуже хочеться миру. Більше нічого не треба, аби був мир. Коли чути вибухи, ставати дуже страшно.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/