«Вісім років не можу приїхати до батьків на цвинтар»

Я народилася в Дебальцевому, зараз мешкаю у Світлодарську. До війни ми жили нормально. Ніколи не думала, що таке може бути. Під час бойових дій я нікуди не виїжджала, пережила страшні моменти. І в підвалі були, і в школі у бомбосховищі. У нашому будинку вилітали вікна.

Чоловік у мене був, але у 2016 році захворів на рак і у 2018 році помер. У нас тут був величезний стрес. Мені допомагали волонтери. Зараз відлуння війни дається взнаки. Я без кінця хворію. Тож хорошого мало.

У мене є діти та онуки. Онук живе у Краматорську, син у Києві. Зі мною живе донька, тож ми все пережили разом. Зрідка стріляють і зараз.

Я отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова, допомагала організація «Людина у біді», дякую їм. Ця підтримка була дуже важливою, тому що в мене дуже багато грошей витрачалося на ліки.

Пам'ятаю, як я прийшла з роботи і лягла відпочити. Донька була на роботі. Вона зателефонувала і каже: «Мамо, я не зрозумію. Наче і небо ясне, а чую грім». Пізніше передзвонила та сказала, що стріляють. Ми були шоковані. З цього моменту у нашому житті все перевернулося.

Ми були небагаті, а через війну стали ще біднішими. Все дорожчає, ліки дуже дорогі. Не життя, це існування.

14 лютого 2016 року, коли бомбили, тут все тряслося, у нас три будинки стоять поряд і до середнього потрапило. Зараз набагато тихіше, але перші роки війни хотілося б назавжди викреслити.

Я мрію поїхати в Дебальцеве, на цвинтар до батьків, і щоб закінчилася війна. Щоби наші діти такого не переживали. Я ніколи навіть подумати не могла, що вісім років не зможу приїхати до батьків на цвинтар. Хочу, щоб настав світ і всі були здорові.