Табур Артем, 11-а клас, ліцей №6 міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Антонова Лариса Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабне вторгнення — ці два слова залишаться у нашій пам’яті назавжди. І для кожного українця дата 24.02.2022 буде нагадувати той жахливий ранок, коли вся Україна прокинулася від найстрашнішого — звуків війни. Чути, як у небі летить ракета, все одно, що чути, як плаче щойно народжене немовля, яке мусить проводити час в укритті, замість того, щоб радіти новому дню. І це, безперечно, відчуття кожного з нас. Усі ми відчули на собі, що таке бути сусідом навіженого агресора, який прагне знищити все, що трапляється у нього на шляху.

Для мене, як для і більшості українців, цей ранок видався тотальним жахом та невизначеністю. Що робити? Як діяти в тій чи іншій ситуації? Але найбільше непокоїло одне — стійкість наших захисників. Вони найперші дали відсіч ворогу та вели боротьбу не тільки за державу, а й за нашу націю, за весь український народ! Але поки ситуація була дуже складною, мої батьки ухвалили рішення: рухатись якомога далі від бойових дій. Наступного дня ми вирушили на дачу, яка знаходиться поряд із Житомирською областю. На той момент вона ще не була облаштована, тому побут треба було влаштовувати практично з нуля. А в цей самий час продовжувалися жорстокі бої за моє рідне місто Київ.

І в моїй пам’яті назавжди залишиться те, як я, гуляючи по нашому невеликому селищу, чув довгі черги глухих вибухів, зараз я вже розумію, що це були «Гради». 

Ніколи не забудеться, як у наше селище не завозили хліб, інші продукти харчування. Неможливо описати словами ті емоції, що я відчував у той час. І так ми жили, читаючи новини та сподіваючись на краще, доки не дізналися про звільнення Київщини в кінці березня.

Спочатку мене охопила гордість за наших військових, що ціною власних життів захистили серце нашої країни, її столицю, від ворожої навали. Але через деякий час увесь світ побачив справжнє обличчя нашого ворога Росії. Коли під наш контроль повернулися міста, супутники Києва, такі як Буча, Ірпінь, в яких

було знайдено велику кількість закатованих мирних жителів-українців, що просто хотіли жити у вільній державі, але окупанти прийшли і позбавили їх не лише свободи, але і життя.

І все це стає ще більш болючим, якщо послухати заяви російських політиків, які називають свій геноцид — визволенням. І саме тоді я зрозумів, що саме несе так названий «Руський мир». Це смерть, сльози, зруйновані міста та загиблі мешканці, військові, які постраждали через амбіції хворих покидьків.

У той час було дуже складно осягнути масштаб того горя, яке доводилося відчувати нашій нації, яку росіяни намагалися знищити, просто стерти в попіл.

Але вони точно не були готові до такого мужнього та сміливого опору, що чинили українці, які не збиралися миритися з новими порядками, що встановили окупанти на захопленій території.

Увесь світ побачив, як українці голіруч зупиняли танки ворога, не боячись погроз цих злочинців. Своїми безстрашними діями та незламним духом, наш народ довів усім, що таке справжній супротив та боротьба за свою свободу. І для мене це стало таким емоційним поривом вдячності всім тим, хто брав участь у допомозі нашим військовим, що я одразу зрозумів — нашу націю не перемогти! У будь-якій ситуації ми знайдемо в собі сили чинити спротив та протидіяти ворогу, незалежно від обставин.

Але час ішов, і майже через два з половиною місяці я повернувся до рідного міста, але зовсім не впізнав його. Повсюди були барикади, всюди перевіряли документи — це вимога воєнного часу. І на цьому завершилась найстрашніша, саме для мене, частина війни.

З плином часу успіхи наших військових на фронті були для мене ковтком свіжого повітря. Спочатку звільнення Херсона, потім Харківської області давали надію на вигнання ворога з нашої землі. Але цей порив перервали атаки нової для цієї війни зброї — дронів, що були спрямовані на знищення нашої енергетичної інфраструктури. Ворог сподівався підкорити українців таким способом, але це викликало ще більшу ненависть та жагу до перемоги у нашого незламного народу. І спонукало нашу владу до дій для зміцнення нашої системи повітряної оборони.

Зараз наша ППО вважається однією з найсильніших у світі 

завдяки нашим спеціалістам та операторам, а також західним партнерам, що організували поставку обладнання задля збиття повітряних цілей ворога. І зараз, коли ми наближаємося вже до 1000 днів війни, а наші військові продовжують у запеклих боях відстоювати незалежність нашої батьківщини, я б хотів закликати українців залишатися такими ж стійкими та неймовірно хоробрими, бо якщо ми всі будемо працювати та докладати спільних зусиль заради перемоги, то вона покладе кінець нашим стражданням, і колись ми прокинемось у нашій вільній, незалежній та мирній Україні. Слава Україні!!!