Капусткіна Аліна, 9-а клас, загальноосвітня середня школа № 3

 Вчитель, що надихнув на написання — Кравчук Леся Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Здається, так багато часу сплинуло за водою, але з погляду вічності це мить. Я й досі живу тими спогадами, які закарбувалися в моїй душі та в серці навічно, розмірковую, який складний шлях проходить моя сім'я, як і вся наша Україна тепер.

Усе почалось о п'ятій ранку. Я прокинулась від того, що мій собака почав гавкати. Спочатку подумала, що це грім. Коли пролунав другий вибух, миттю сховалась під ковдрою, а мої вікна затряслись. Я дуже злякалась та побігла до кімнати батьків, а вони вже дивились у вікно. Маленька сестричка прокинулась. Моя мама зателефонувала своїй сестрі, і вони домовились зустрітись та вирішувати, що робити далі. Ми стали збирати якісь речі, але із-за того, що всі були налякані, ніхто не знав, що брати. Коли родичі зустрілись, ми поїхали з нашого міста у сусіднє село в поле і стали щось вирішувати, куди їхати, що робити. Я та мій двоюрідний брат були дуже налякані, але намагались бути на позитиві. Далі ми повернулись додому, щоб знову взяти речі, їжу, документи. Поки усі бігали по кімнатах будинку, я снідала, а по телевізору лунали новини.

Тривожний рюкзачок мій готовий. І батьки зібрали все необхідне (а так хотілося вмістити туди ВСЕ своє життя! )

— Прощавай, моє рідне місто! Прощавайте, мої найкращі мирні роки дитинства!

Друзі батьків вирішили їхати до Закарпаття, і моя сім’я погодилася евакуюватись разом із ними.

Дорога до Закарпаття тривала десь дві доби. Ми проїхали пів України заради безпеки. Під час поїздки ми співали, багато розмовляли, слухали музику, дивились у вікно. Вночі було незручно та холодно спати.

Дорогою я уявляла собі, що швидко повернусь додому, що все це тимчасово.

Через декілька днів ми приїхали в гори на якусь дачу, де нас прийняли незнайомі, але дуже добрі люди. Усі були дуже втомлені, голодні, хотіли спати. Нас запросили до хати, нагодували. Так як була зима, ми з братом робили маленьких сніговичків.

У переддень мого дня народження мама повідомила, що ми їдемо до сонячної Італії!

Дорога туди тривала довго, з пересадками в Чехії, з довготривалими зупинками й виснажливими переходами. І 

всюди зустрічалися добрі, щирі люди, які безкорисливо хотіли нам допомогти.

Нас поселили в готель (центр для біженців), де ми жили два роки. Тут перебувало приблизно сто українців, з яких було сорок дітей. До нас приїжджало багато небайдужих людей, волонтери. Вони нам приносили одяг, іграшки, смаколики та багато чого іншого. Потім я пішла в місцеву школу. Там були добрі діти та вчителі, які допомагали мені в навчанні. Я назавжди запам’ятаю добро і людяність у часи випробувань.

Неодноразово ми допомагали одній українці – власниці ресторанного бізнесу — організовувати благодійні обіди, де збирали гроші на потреби наших воїнів ЗСУ. За цей час я дуже полюбила Італію за чудові краєвиди, цікаву культуру, смачну їжу та добрих людей (тепер я згадую ті часи і навіть трохи сумую).

Нещодавно я повернулася в Україну, до тата, і дуже рада цьому. Тепер ходжу в українську школу, у мене з'явилися нові знайомі. Але я все одно сумую за своїм рідним містом, за моїми подругами, за будинком, рідними, школою… Надіюся, що в скорому часі зможу повернутися додому, як птахи перелітні повертаються до своїх рідних гнізд.

На мою думку, наш шлях ще не закінчується. Війна триває. Ми не знаємо, що буде далі. Але віримо, що переможемо, коли ми всі разом, коли всі вдома, і ми все подолаємо гуртом!