Я волонтер бригади мобільної видачі Гуманітарного Штабу «Допоможемо» Фонду Ріната Ахметова. Ми з гуманітарною допомогою завжди виїжджали на лінію дотику. Це було не страшно, але досить небезпечно. Тому що ситуація була нестабільна завжди. На тиждень здійснювали від двох до чотирьох поїздок. Тобто, практично весь тиждень був зайнятий.

Напевно, кожен день був незабутнім, тому що чуже людське горе, яке ми бачили щодня, забути просто так неможливо.

Найбільше вразила, напевно, поїздка ближче до Пісків. Коли ми побачили, що там у селищах живуть по 20-30-40 людей без світла, без води. І ми, напевно, були єдині, хто контактував із зовнішнім світом. А їх контакт був тільки із нами, тому що туди пропускна система. Було важко дивитися, як люди проживають рік за роком, і в їх житті нічого не змінюється. А навколо розруха.

Якщо говорити поетично, напевно, [наші приїзди – це було] таке світло у віконці. Тому що це саме незахищеним верствам населення була регулярна дуже велика допомога.

Люди чекали на нас, дуже раділи, посміхалися. Це було приємно. Мені здається, увесь Донбас ми вже знаємо в обличчя, тому що майже в кожному населеному пункті ці обличчя за багато років нашої роботи стали рідними.

Війна, напевно, як і всім іншим, перевернула [все] з ніг на голову. Ми ж жили з абсолютно іншими мріями. Ніхто ж не вчився бути волонтером, правда? Це така професія, якої не навчають в інститутах.

Серце стало більш відкрите, я стала сприймати чуже горе, чужі радощі, ділити свої емоції з усіма. Напевно, такий теплий вогник у серці буде до старості. І будемо розповідати дітям, онукам, як було. Тому що ми були безпосередніми учасниками всіх подій.

Мрію про мир. Щоб свою доброту, яку ми посіяли в серцях інших людей і своїх, скерувати трохи в інше русло. У нас багато роботи буде з дітьми, із тваринами. І про військові дії більше не хотілося б згадувати.