Касімов Єгор, 14 років, учень Циркунівського ліцею, с. Циркуни, Харківська обл.

Конкурс есе "Один день"

За вікном справжня осінь – тиха, спокійна, прохолодна. О цій порі особливо помічаєш всю різноманітність природи, світу: то блисне сонечко, то здійметься вітер і принесе густі хмари, що зволожать натруджену за літо землю дрібними дощами, то зашепоче сумну пісню міцний дуб і замріяний клен, проводжаючи птахів у далеку дорогу.

У мене дещо мінорний настрій, який надихає на спогади, думки: я дивлюся на дорогу, що пролягає повз наш будинок, і проводжаю поглядом машини. Вони мчать через наше село, поспішають по своїх справах люди. А колись одного дня нею сунули бойові машини піхоти, було моторошно. Це був не один день – багато…

Мені тоді ще не виповнилося семи років, і я не розумів, чому моя життєрадісна матуся не випускає із рук телефона. Ім’я мого дядька Сашка тривожно лунає найчастіше. Рідні повторювали: «Бої на Донбасі. А Сашко у самому пеклі».

Я намагався це зрозуміти, відриваючись час від часу від улюбленого футболу: «Про яку війну говорять дорослі? Чому й куди йдуть бойові машини?»

…Де він тільки не був, цей невтомний мрійник і шукач щастя у своєму житті. Завжди хотів бути військовим, мати донечку, яку обов’язково назве Вікторією. «Це значить перемога», - любив повторювати він. А народився у місті Дебальцево, звідси родом моя бабуся Світлана. Дитинство, юність минали там, потім – служба в армії і за контрактом – в Африці, в якості миротворчої місії. Ми всі раділи, коли дядько сповіщав про нагороди, а коли захворів на малярію, то повідомив аж після хвороби. Справжній боєць! Сьєра – Леоне так далеко, там не спокійно…

А коли зловіща «війна» влізла до нас, здалося, немов гарячий вітер приніс щось лихе, побороти яке несила. Родичі, знайомі розповіли про бої в місті, що є близьким усій нашій родині. Тоді до бабусі в Чугуїв переїхали сім’ї її сестри, тітки. Це не були звичайні відвідини, як раніше, а сумні місяці хвилювань і страху за людей, майбутнє…

Дивно, але я відчув, по – дорослому відчув цей смуток, цю біду, яка увірвалася, немов вихор, забираючи спокій, благополуччя… Я малий, тримався за руку бабусі і вдивлявся в образ Спасителя Пресвятої Богородиці, святих, перед іконами яких вона шепотіла слова молитви в рідному храмі, благаючи миру для всіх.

І ось нова звістка -

дядько Сашко на військовій службі в місті Щастя. Коли я почув таку незвичну назву міста, то довго не міг збагнути: ну як можна, щоб там, де щастя, була війна, рвалися снаряди, гинули мої ровесники, їх батьки, рідні?

Невдовзі повернувся наш військовий – комісували… Він і зараз не здоровий, але мрія про перемогу над хворобою, добра над злом додають йому сил.

…Осінь минула не одна, але спокою і миру в рідній Україні немає. А так хочеться… Повірте, усім нам хочеться… Для всіх – миру й спокою.