Єнакє Уляна, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Порало Наталя Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пройшло майже 1000 днів з початку війни, а здається, що це було вчора… Немов страшний сон, який ми всі бачимо вже третій рік, кожен день виборюючи своє право на свободу та незалежність. Хоча ми всі і опинилися в одній тарілці, але для кожного війна почалася по-своєму. Я, наприклад, перебувала в санаторії міста Одеси разом з десятками інших дітей, дорослішими та набагато меншими. Люди, які працювали там, які проводили процедури, готували їжу, всі вони прийшли на роботу у той день, ніби нічого і не сталося.

Усі мовчали, не могли повірити, не хотіли вірити. Ми - діти, почали б панікувати, особливо такі, як я - з інших міст, знаходячись за сотні кілометрів від дому.

У нас не було телефонів зранку, ми не знали, що відбувалося, отож і не панікували, але потім чомусь почали давати телефони, принаймні так казали діти, тоді ми усі здивувалися: «Це точно правда? Бути такого не може, місяць без телефону, а тут одразу і зранку, що сталося?» Ми вийшли у коридор із кімнати, то побачили цю жахливу картину - діти повиходили із кімнат, посідати на підлогу, опираючись на стіни, тримаючи в одній руці телефон, а іншою намагаючись витерти заплакані очі, слухали батьків, що намагались пояснити, що таке війна, чому вона почалася і що все ж таки робити дитині.

І якщо бути чесною, я думала: «Щось моторошне відбувається, я одна з молодшою сестрою більш ніж за чотири сотні кілометрів від дому, треба не панікувати, а збирати речі і заспокоїти її. Сказати батькам, що все в порядку, я все зроблю, зберу її і себе, напишу заяви і документи, все буде добре».

Все буде добре? Так, ми всі намагалися себе переконати у цьому. Чи було все добре? Я не знаю.

Коли ми їхали додому з батьками, усе було таким темно-синім, неживим. Лише фари машин, що були навколо, намагаючись знайти вихід з цього лячного сну, освітили дороги. Ми  не розуміли, що відбувається, але все-таки були разом. І до цього дня. І зараз ми разом, намагаємося відбороти своє право на щастя, на майбутнє, свободу від  цього страшного сну, який ми всі переживаємо майже 1000 днів…