Марія-Анна Огій, 11 клас

Кам'янець-Подільський ліцей №9 ім. А.М. Трояна

Вчитель, що надихнув на написання есе: Блюсюк Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Заперечення. 

Блискавична реакція, що розриває простір подібно вибуховій шрапнелі, проникає в кожну думку й роїться всередині мозку, назавжди розділяючи життя на бажане «до» і нескінченне «після». 
Спочатку на полиці починає жалібно рипіти сервіз, згодом гримить посуд. Над моїм повітряним замком проноситься монстр, який вщент розбиває вікна своїм утробним гарчанням. Він дивом не зачепив мене, тринадцятирічну дівчинку, що налякано закрила вуха руками. Проникаючи в будинки, рев дикого звіра швидко розтягнувся вулицями рідного міста, прикидаючись звичайним сигналом небезпеки. Десь на тлі кімнати видніється мама. Я погано чую її слова, лише спостерігаю, як швидко вона пакує речі у валізи, коли на вулиці знову почулись феєрверки. Я ховаю обличчя, помічаючи в уламках відображення мами. І нехай її обличчя спершу здалося мені сірим і неживим, та коли на вулиці знову пролунав несамовитий крик, я різко відкидаю будь-які здогадки. Хочеться відкинути всі спроби усвідомити те, що відбувається навкруги. Світ більше не відчувається реальним. Я неохоче підіймаю голову, зустрічаючи мамин відчужений погляд. Завмирає тиша.
Мабуть, вона прийшла сказати, що приготувала сніданок.

Гнів.

Він переховується в глибинах запаленої свідомості, владно огортаючи її, ніби готуючись до смертоносного випаду. Але я не піддамся.

У підвалі хвилини страху перетворюються на години очікування та невизначеності. Холод і непроглядна пітьма оточують мене, та з часом очі звикають до постійної темряви.

Мені навіть вдається розгледіти павука, який вороже сидить у центрі павутиння, ловить усіх, хто трапляється на шляху, руйнуючи чужі життя й затягуючи їх у свої тенета. Я знаю: павук може встромити ікла тільки заради втіхи, опісля випити всю кров, залишаючи лише бляклу оболонку. Такі, як він, робили це сотні разів і не підуть просто так. Вони  залишать за собою бруд, руїни й мертву тишу, уплетену в павутиння безмежної ненависті.

Торг. 

Він вкриває мене, як страшна ніч у чужому місті. Стіни підвалу, які колись здавалися спасінням, тепер зустрічають відчуженим мовчанням. Війна ніколи не спить, як і я. Вона завжди важко дихає в спину. Якби я могла заплющити очі хоч на мить, аби розчинитися у забутті... Але щось не дає заснути. Варто заплющити очі, як стається непоправне: минулого разу не стало школи. Може, мені потрібно пильнувати вічно, аби покласти цьому остраху кінець?

Яка ціна тихої ночі без тривоги й страху про своє майбутнє, без війни, снарядів і сліз на щоках дорогих мені людей? Невже я забагато прошу?

Я заплачу сповна. Віддам свою волю, яка вже й так насильно підпорядкована обставинам. Віддам серце, аби вибратися звідси живою, зімкнути втомлені очі та провалитися в сон, де за обрієм раніше виднілося мирне небо. Віддам усі спогади про трагедію, яку все одно ніколи не забуду…

Депресія.

Я мимоволі зіщулююсь від променів ранкового сонця, уловлюючи сміх друзів з різнокольоровими портфелями. Вони обговорюють плани на вихідні, навіть не здогадуючись, як їм пощастило. Війна, підвал, страх, безсонні ночі – усе назавжди поховано під руїнами рідного міста.

Згодом я зустрічала тих, хто розділяв моє горе. Більшість виправдовує те, що сталося, радіючи життєвим змінам завдяки трагічному досвіду, проте ніякого «завдяки» насправді не існує: я не вибирала бути сильною.

Ніхто не заслуговує відчувати наслідки післявоєнних травм при черговому реві машин, що везуть загиблого з фронту – німого свідка людської жорстокості.

Мені шістнадцять. Усе, що я бачила – це смерть, розпач і сльози тих, хто втратив на війні не тільки дім, але й себе.

Попри це, наше покоління впевнено планує майбутнє, не усвідомлюючи цього привілею серед жаху життя «одним днем». Ми не втрачене покоління, ми загартовані болем втрати, але знаходимо сили зазирнути у вічі страху. Наші геройські плащі – це не лише бронежилети, білі халати, а й шкільна форма, спалений комбінезон і забута в знищеному місті сукня. За ними – зруйновані долі покоління, відродженого з крові, попелу й пролитих сліз.
Коханому місту, якому не вдалося стати героєм.

Прийняття…