Тамару Миколаївну окупанти вразили своєю недолугістю. Вони прийшли на чужу землю, щоб вбивати людей, красти, знущатися, і вважають, що саме так виглядає «освобождєніє»

Ми з Миколаївщини. Населений пункт між Херсоном і Миколаєвом. Працювали, хоч і пенсіонери. Пенсії малі, то доводилося ходити на роботу. Жили собі нормальним життям. 

Коли нас почали бомбити, було дуже страшно. Падало прямо коло нас. Нам пощастило, що бомба у городі впала – все пішло в ґрунт. Якби на асфальт, то було б набагато гірше. Люди навколо постраждали. У нас теж повибивало і вікна, і двері. Потім ще обстріли були. А бомби – це найстрашніше. І ракети, що в нас летіли. Війна – це велике горе. 

Ми - прифронтова зона. За ці дев’ять місяців ні разу не могли спокійно спати. Особисто я з самого початку сиділа в підвалі, аж до осені там була. Навіть коли нас звільнили, страх ще залишався. Ми місяць не могли ні роздягатися на ніч, ні світло вмикати. Не було на чому їсти варити й чим топити. Пічки робили з цеглин. Потім нам стали потрошку їжу возити, торгівля почалася. Ходили на ринок скуплятися, хоча й було страшно через обстріли. Води не було. 

Ходили туди, де є кринички, які ще збереглися. А людей же багато. Підеш до тієї кринички – а там воду вибрали, одна глина лишилася. А далі йти складно під обстрілами, та й стикатися з окупантами не дуже хотілося… 

Ми навіть під обстрілами щось саджали на городі. 

Росіяни й самі не знали, чого сюди прийшли. Навіть дивувалися, що в нас дороги асфальтовані. Грабували наші магазини і казали: «Какое у вас все вкусное: и мороженое, и вода!» Я не знаю, звідки вони були, але коли дивилися на телевізор, то питали, чому на ньому немає кнопок. Навіть не знали, що таке бойлер. Були навіть такі, що не розуміли, як ходити на унітаз. Ставили миску туди. 

А грабували безбожно! Це називається – «освободілі».  Що хотіли, те й робили. Прапори наші зривали, палили. Все шукали українську символіку, і якщо знаходили – нищили. Багато випадків було, коли забирали чоловіків, убивали і десь у полі ховали. Уже коли наші прийшли, то знайшли ті місця й перепоховали людей. 

Було таке, що комусь голову горючим облили, а потім підпалили. Слава Богу, хоч живий залишився. Багато кого катували, знущалися. Ми чимало пережили.

10 листопада нас звільнили, і ми вже заспокоїлися. А 16-го на Снігурівку кинули десяток ракет. У селі через річку дівчинка і хлопчик загинули, 17 і 18 років. У нас теж є руйнування, хоча й не так багато, як в інших містах. Там, де був військкомат, вулиці немає. Усе розбомбили, хати побили. Слава Богу, без жертв обійшлося. І тепер знову страшно. Нема нам спокою. Переживаю, щоб не прилетіло, бо не знаєш, куди ховатися. 

Сиділи по підвалах. Багато односельців загинуло – від обстрілів, від осколків. І молоді, і дітки. Усе це робилося цілеспрямовано. Біля багатоповерхівок ввечері жінки вийшли на вулицю – почався обстріл, убило їх. А росіяни відразу прибігли з пакетами й стали тіла фотографувати. У нас теж у приватному секторі був приліт – і вбило чотирьох жінок. 

Ховали людей у дворах, у садках, бо на новому кладовищі не дозволяли, а на старому вже не було місць. Страшно навіть зараз піти на кладовище старе. Там, кажуть, є розтяжки. 

У нас не було мобільного зв'язку, ми ховали телефони, бо росіяни забирали. Як ішли, то роззиралися по сторонах, щоб їх не зустріти. У полі знайшли місце, де можна було хоч обізватися до рідних, сказати, що ми живі й здорові. Я тоді якраз пішла, а жінка йде назустріч і каже: «Не бійся, росіян уже немає». 

Я подзвонила, а потім поверталася додому й плакала від радості. Сказали, що наші  зайшли. А наступного дня їсти варю й чую – машини сигналять. Ми повибігали до наших хлопців, обіймали їх і плакали. Такі раді були! Навіть не знали, як їм дякувати. Вони просто проїжджали повз, не могли навіть зупинитися. А я на ринку торгувала білизною чоловічою, то кажу їм: «Хлопці, хоч білизну візьміть!» А вони сміються. Така радість була, що ми тепер вільні, що не треба озиратися, боятися! 

У нас від початку не було ненависті до них, нас так не виховували. Я навіть не знаю, чому до нас таке ставлення. Ми ж були «братами»…

Коло мене сусідка живе, сибірячка. Це ж особлива говірка. Вона досі так розмовляє, і її ніхто не чіпає. Кажу їм: «Хіба її хто-небудь убив за те, що українською не розмовляє? Їй уже більше 70 років. Вона як говорила російською, так і розмовляє». А вони ж усі казали, що ми тут «бандерівці», російську мову забороняємо. Що ти простим солдатам доведеш? Може ж, ті, хто виживе, наберуться сміливості й своїм родичам розкажуть, що тут нормальні люди живуть і ніхто не хоче війни…  

На мою думку, вона закінчиться тільки тоді, коли дійде до російських керівників, що вони роблять. Вони знищують свій народ, як то кажуть, свою еліту робочу. 

Ми, як цивілізовані громадяни, живемо з сусідами в мирі, а вони на нас пішли війною… Навіщо ви знищуєте свою економіку, свою країну, людей своїх на смерть відправляєте? Яке майбутнє ви дітям готуєте? Йдіть собі, ради Бога! Дайте спокій Україні, дайте нам жити мирно і вільно! Ми будемо старатися, все відбудуємо, тільки йдіть і не повертайтеся сюди!