Кіщенко Юлія Данилівна, 17 років, Слов’янська ЗОШ  І – ІІІ ст. № 10, м. Слов’янськ

Есе "Один день"

Початок весни 2014 року.

Спокійне місто Слов’янськ. Мені дев’ять років, я маю гарну родину, багато друзів, купу безтурботних дитячих мрій. Але за місяць усе зміниться.

Квітень 2014 року.

Чую дивні, незрозумілі мені на той час розмови між дорослими. Бачу, що  вони дуже схвильовані.

13 квітня 2014 року.

Чому я добре пам’ятаю цей день? Був день народження в сусідської дівчинки, який розпочався не дуже святково. Я прокинулася від дивного шуму за вікном.

Це були гелікоптери, що неначе зазирали у вікна нашого будинку. Заспокоювали тільки слова батьків: «Усе буде добре, це просто вертольоти, нічого страшного».

Кінець квітня 2014 року.

Я ходжу до школи, правда, у класі з двадцяти чотирьох учнів присутні менше п’яти. Не бачу більшості своїх друзів, класний керівник сказала, що вони лишаються вдома з батьками. Але ми не засмучувалися, гралися, навчалися, та нам не дозволяли виходити на шкільне подвір’я.

Раніше після уроків я їхала до школи мистецтв або на танцювальні заняття. Та все змінилося. Після школи я йду за молодшим братом до дитячого садка і ми разом швиденько прямуємо додому.

Одного такого дня він розповів мені про нову гру, в яку вони з вихователькою грають щодня: «Ми шукаємо скарб по всьому садочку і зазвичай знаходимо його в підвалі! Там розташовані лави, дуже сиро й моторошно», – розповів мені брат.

Коли батьки повернулися з роботи, я переповіла їм ту розмову. І чомусь на очах мами з’явилися сльози.

Травень 2014 року.

Починаються обстріли. Мене з братом батьки залишають удома, а самі змушені йти на роботу. Мама пояснює це тим, що в інших містах люди не вірять, що в нас йде справжня війна з обстрілами, купою людей у військовій формі, блокпостами та окопами біля наших будинків.

В один із таких днів мені зателефонувала мама й попросила сісти разом із братом під стіл у дитячій. Просидівши під столом хвилин п’ятнадцять, брат почав скиглити. Та добре, що батьки швидко повернулися додому. Тато, зайшовши до нашої кімнати, обійняв нас, і я помітила на його очах сльози.

Як я дізналася пізніше, у той день було багато обстрілів, а в квартирі під нами було вбито жінку снайпером. Після цього жахливого дня вікна в квартирі були закриті темною тканиною, а в нашій кімнаті закриті декількома матрацами.

Так ми прожили кілька днів, а потім були змушені переїхати до приватного будинку бабусі та дідуся. Разом з нами до будинку переїхали й наші сусіди – та сама дівчинка, що 13 квітня святкувала свій день народження, із батьками.

Дорослі облаштували підвал на випадок артилерійських обстрілів. Зробили там ліжка зі старих дверей, запаслися їжею, водою та теплими речами. Ми вже більше не ходили до школи та дитячого садочка. Тепер з нами завжди залишалися дорослі.

Так тривало майже місяць. День у день ми прокидалися о шостій не від будильника, а від звуків вибухів десь там, далеко, але спати вже не хотілося. Засинали опівночі, як відгримить вечірня канонада.

Урешті батьки вирішили вивезти нас до родичів тата в Кіровоградську область. Тепер ми в безпеці. Але в місті залишилися наші близькі та рідні.

Вересень 2014 року.

Ми повертаємося додому, у мій Слов’янськ! Мій вільний український Слов’янськ! Уже забуваються жахи війни. Ми продовжуємо жити звичайним життям: ходимо до школи, відвідуємо різні гуртки, радіємо, веселимося та потроху забуваємо, що в країні йде війна.

Уже в квітні 2016 нашу родину знову сколихне жах війни, коли тато вирушить на фронт. Тоді я, уже більш доросла, зрозумію, що війна не закінчилась, вона назавжди залишить свій відбиток у  серці. Ми – діти війни…