Дорошенко Ульяна, учениця 11 класу Черняхівського ліцею №1 Черняхівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коротун Людмила Олександрівна

Війна. Моя історія

Іноді під впливом жорстоких, але визначних історичних часів руйнується життя дорослих та їх внутрішня віра в добро. Але як війна впливає на дітей ? Вони не захищені ні фізично, ні морально, не можуть самостійно пройти через такі випробування. І, на превеликий жаль, це змінить їх життя в майбутньому.

Я і сама є дитиною війни, адже в 2014 році мені було всього лише вісім років. Хоч моя сім’я із Житомирщини, все одно було страшно, коли чула від дорослих про війну, коли зустрічала першого Воїна, що повернувся додому Вічним Героєм… За вісім років я якось звиклась з тим, що в нас війна, проте вона змусила нагадати про себе знову.

Я зрозуміла, що буде загострення, не 24 лютого, а відчула його наближення фізично, воно наче пробігло мурашками по тілу, коли просто йшла зі школи і почула, як дітки восьми років сперечалися нападе росія чи ні та яка зброя краще, коли вчителі інструктували першокласників, що треба брати з собою до бомбосховища. На мою думку, найважливіше, що ми маємо робити для наших дітей зараз - це захищати їх фізично, турбуватися про їх здоров’я та говорити з ними про війну.

Дітям важливо обережно пояснювати, хто до нас прийшов і чому, що їм потрібно від нас, чому одні солдати погані, а інші хороші, чому потрібно поважати наших Захисників. Український народ не вперше потерпає від війни, варто тільки згадати досвід Першої світової війни. Тоді доля дітей була нічим не кращою, а подекуди навіть гіршою.

Але, незважаючи на таку загальносвітову жорстокість, деяким дітям, що втратили батьків на війні, пощастило потрапити під протекцію Андрія Шептицького, в його дитячий будинок. Мене вразили листи вихованців до Митрополита, в них відчувалася дитяча любов, неначе до батька, та довіра до нього. З цих послань було зрозуміло, що ця малеча вірила в добро.

І ось це є дуже важливим: щоб діти під час війни продовжували вірити в добро, щоб вони не ховалися від світу. У наш час дітвора знає, як відрізнити гул ракети від літака, наших від чужих; що таке повітряна тривога, і як треба діяти, якщо вона почалася.

Проте це не впливає позитивно на сучасне покоління: у них вкрали дитинство, а у понад п’ятисот – відібрали життя. Ця війна занадто рано познайомила українських дітей з людською жорстокістю: деякі діти потрапили під окупацію, вони втратили  друзів, школу та просто спокій; інша малеча, що живе біля лінії фронту, бачила зруйновані будинки своїх сусідів, їх смерть та задавалася одним питанням: за що його вбили ?

Комусь довелося переїхати і переживати горе розлуки з домом; підлітки бачили страшні світлини звірств у Бучі, Ізюмі, Гостомелі, Ірпені; дошкільнята чують розмови дорослих, яким здається, що вони ще маленькі та нічого не розуміють, насправді, вони все усвідомлюють.

Мене ця війна теж змінила: я вперше в житті побачила, як мати ховає свого сина, як мої рідні поля вкрилися окопами та мінами, як мої вчителі одягнені у військову форму. Мені пощастило не стати свідком бойових дій, але ця війна назавжди залишила  негативний слід на моїй психіці.

Мені страшно читати новини, щоб не дізнатися про нові вбивства, але я читаю, щоб знати свою історію та ціну нашої свободи.

Отже, ця війна залишила величезний слід на кожній українській дитині. І тепер наше завдання пережити цей досвід, усвідомити його та будувати наше майбутнє. Не варто ховати свої страждання один від одного. Якщо тобі боляче – поділись з іншим, якщо хтось просить підтримки – допоможи. Лише об’єднавшись, ми зможемо здолати ворога та прийти до перемоги.