Рущак Руслана, учениця 11 класу Коробочкинського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юрченко Ольга Олександрівна

Війна. Моя історія

Моя Україна - це країна, де в серці війни моє рідне село, Коробочкине, та місто Харків об'єднують свої обійми в єдиному танці відданості та виживання. Війна стала невидимим грифом на сторінках моєї життєвої книги, а Харків - опорою, яка вирвалася з обіймів вогню, захищаючи Україну не лише фізично, але й емоційно, надаючи мені силу мріяти та будувати своє майбутнє в серці великого міста.

У цьому есе я буду розповідати про Україну як країну, що переживає тяжкі випробування війни. Моє рідне село, Коробочкине, стало ареною, де розгортається драма війни, і я поділюсь власними враженнями від цих подій.

Зосереджуючись на людських стражданнях та емоціях, я розкажу, як війна вплинула на мене та моє сприйняття світу. Ранок. 24 лютого. Почалася війна. Вибухи. Піднімаючись того ранку, я відчувала неспокій у повітрі. Погляд з вікна розкривав картину, якої я ніколи не очікувала побачити - моє рідне село Коробочкине стояло перед величезною загрозою, яка завітала в домівку кожного українця.

Втікаючи зі своєї спальні, я помітила, що погляди моїх батьків наповнені тривогою та занепокоєнням. Це ранок, який змінив мене та всіх мешканців села. Виходячи на вулицю, я відчула, як звичайний сільський пейзаж перетворився на кадр із фільму жахів.

Сусіди, які зазвичай вітають один одного, проходячи повз, тепер обмінювалися німими поглядами, в яких була помітна тривога та непевність. Всюди відчувався напружений клімат, наче погана погода злетіла не лише з небес, але й із самої душі села.

Перший вибух. Погреб. Раптово почалася гучна серія вибухів. Моє серце перестало битися, в просторі навколо мене панував хаос. Швидко зібравши свої думки, я зрозуміла, що епіцентр вибуху був неподалік від мого будинку. Я вибігла на вулицю разом з родиною, вислуховуючи гучні вибухи, які доповнювалиться галасливими криками та гуркотом.

У погребі, схована від страху та безпорадності, я зрозуміла, що цей вибух був каталізатором, який дав мені змогу  побачити світ з іншого боку.Це був момент, коли я зрозуміла, що моє життя повинно набути нового сенсу. Я хочу жити. Я буду жити заради перемоги України. Жити заради України для мене – це обіцянка віддати їй частинку свого життя, віддати себе на користь її процвітання.

Збирай речі. Евакуація."- це не просто фраза, а крик долі, який ставить перед людиною вирішальні завдання та вибори. Збираючи найнеобхідніше, я вже тоді розуміла, що лишаю за собою не лише дім, але і частину свого життя. Полтава, місто, яке стало для мене втіхою та рятівницею, прийняло нас з відкритими обіймами.

В евакуаційних приймальних, де панувала напружена атмосфера, я відчувала, що ми всі - одна велика родина, яка шукає притулок в цій складній ситуації. Полтавці допомагали нам не лише фізично, але й морально, надаючи підтримку та тепло. Евакуаційні дні стали періодом важких випробувань та адаптації. Я намагалася знайти відповіді на питання "Чому?" та "До коли?".

Відділена від свого рідного будинку, я шукала силу та віру у тому, що одного дня я зможу повернутися. Надія. Скоро Повернемося Додому. Моє Село Звільнено. Вісті, що моє село звільнено, як вітер свіжості, розноситься серед пекучого спекотного повітря.

Коли я повернулася додому, все було не так, як колись. Зруйновані будинки і тихі вулиці розповідали про тяжкі часи війни. Але в моєму серці була радість – моє село було звільнено. Разом із сусідами ми почали відновлення - крок за кроком, будинок за будинком. Кожен витрачений нами труд приніс новий промінь життя. І от, дивлячись на своє село, я відчувала, що воно знову оживає. Віра.

Сьогодні. Кожен обломок мого села - це крик України, що несе в собі волю і незламність. Я думаю,що війна може змінити ландшафт та архітектуру, але вона не може зруйнувати непохитну душу України. Так само, як і в Коробочкино, люди в усіх куточках країни залишаються об'єднаними, готовими будувати свій майбутній шлях попри важкі випробування.

Таким чином, моя Україна - це не тільки країна, але й живий організм, де в кожному кутку ховається крапля національної історії і сучасності. З нею пов'язані мої спогади, мої надії та мої переконання, і я завжди готова повертатися додому- на ту землю, де б'ються серця справжніх українців.