Яременко Софія, 10-а клас, ОЗО миргородський ліцей "Лінгвіст"

Вчитель, що надихнув на написання — Безпалько Олена Олегівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ніколи не могла уявити, що доведеться пережити війну. Про неї я чула тільки на уроках історії та бачила у фільмах, а зараз — це частина нашого сьогодення. Третій рік ми чуємо сирени, вибухи та звістки про чиїсь смерті. Така ситуація стала нашою буденністю: небезпека завжди поруч, і життя може змінитися у будь-який момент.

Ще не так давно ми жили мирним життям, мріяли, будували плани на майбутнє, але клятий ворог все те розгромив ущент.

Розбудили мене не вибухи, а слова тата о сьомій ранку: «Прокидайся! Війна почалась!». Спочатку не повірила, думала, що цього не може бути, яке повномасштабне вторгнення у XXI столітті? Мої сумніви спростували, як пізніше виявилось, повторні вибухи. Швидко зібравши речі, тато і його товариш відвезли мене в село до тітки та двоюрідної сестри.

Коли ми приїхали, родички зустріли нас заплаканими, обидві сильно панікували та задавали батькові запитання: «А що буде далі»? Тато намагався їх заспокоїти, проте його спроби були марні. Батько поїхав, а я залишилася в хаті з двоюрідно сестрою та її мамою.

Згадую, як переписувалася зі старшим братом, що був у Києві. На щастя, із ним, його дружиною та донькою все було добре. Пам’ятаю, як він казав мені: «Не панікуй, відганяй від себе стрес та погані думки, ними ти нічим і нікому не допоможеш. Навпаки, якщо триматимеш себе у спокої, то підставиш плече дорослим».

Увечері того дня ми навідалися в гості до друга сестри. Тоді ми намагалися відволіктись від жахливої реальності: згадували якість смішні життєві історії, обговорювали улюблені фільми, книги та комп’ютерні ігри.

Через два дні приїхали мої мама та ще одна двоюрідна сестра. Пам’ятаю, наскільки я була рада їх бачити. Згадую, як ми ховались у коридорі під час повітряних тривог, як дотримувались світломаскування: завішували вікна покривалами, ходили по хаті зі свічками або ліхтариками.

Згадую ту безсонну ніч, коли надійшла новина про пожежу на ЗАЕС, що була спричинена російськими обстрілами.

Усе це ми пережили разом, намагаючись морально підтримати одна одну.

Два тижні потому ми з мамою повернулися до міста. Життя продовжилось.

Я навчилася цінувати досить примітивні речі: прокинутись зранку від будильника, а не від сирени чи вибуху, вийти на прогулянку і насолоджуватись теплим сонячним днем та співом птахів, а не чути сумні звістки про чиїсь смерті.

Те, що раніше здавалося буденним, звичайним, стало безцінним.

Ці довгих 1000 днів змінили нас всіх, але не зламали. Ми стали сильнішими, мудрішими, більш згуртованими. Кожен пройшов цей шлях по різному. Ці 1000 днів змусили мене швидше подорослішати. Я стала більш свідомою, почала цінувати кожен момент свого життя, людей, що мене оточують. Війна стала поштовхом для вивчення історії рідної неньки України та її культури. Я пишаюсь нашими людьми та їхнім незламним духом.

Дякую нашим військовим, що боронять нашу землю. Я вірю, що ми обов’язково переможемо. Можливо, війна триватиме ще довгий час, проте ми знаємо, що наша свобода варта цієї боротьби.

Після закінчення цього страшного кровопролиття ми неодмінно відбудуємо наші зруйновані міста. Це буде не просто відбудова, а створення нового, сильнішого суспільства, котре навчилося цінувати свободу та єдність.

Кожен українець вкладатиме частину своєї душі у це відродження: архітектори, будівельники, вчителі, лікарі — усі, хто пережив цей страшний час об'єднаються для творення нашого майбутнього. Ця війна зруйнувала багато чого, проте наш дух залишився незламним.

Своїм прикладом ми покажемо всьому світу, що найтемніший період ночі завжди буває перед світанком, і після темряви обов’язково зійде яскраве сонце! Україна стане могутньою державою і буде взірцем, захистом та надією для інших народів.