Климюк Вікторія, 11 клас, Теслугівський ліцей Крупецької сільської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацько Зоя Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Улюблена моя столиця. До війни я бувала там кілька разів на тиждень. Як тільки випадала нагода - я їхала до Києва. Тут проводилися численні екскурсії, на які я обов'язково записувалася. Також я просто сідала в автобус і їхала туди, де завжди було спокійно серцю. Я так люблю ходити його старими вуличками, люблю гуляти Подолом, відвідувати старовинні храми, монастирі, люблю ботанічний сад. Там завжди мені добре, спокійно, радісно. На жаль, повномасштабне вторгнення змінило все.

Мій улюблений Київ мужньо тримав удар. Я дуже хвилювалася. Молилася за киян. Знала, вони все витримають. Як та шафка, яка трималася на стіні розваленого будинку на одній зі спустошених вулиць.

До Києва я змогла потрапити за кілька місяців після вторгнення. Моя подруга, співачка, їхала на запис своєї нової пісні, присвяченої темі воїнів-захисників. Вона взяла мене з собою. А я взяла відеомеру. Ми їхали трасою на Київ і бачили сліди боротьби, які я прагнула зафільмувати. У мене перехоплювало подих, однак я мусила мужньо все знімати на камеру. Я прагнула показати все в майбутньому відеокліпі на пісню про захисників. Пісню записували у професійній студії на околиці Києва. Записали дуже швидко. І моя подруга повернулася додому. А я вирішила лишитися в місті ще на один день.

Я дуже хотіла походити вуличками, за якими так скучила. Я хотіла побачити улюблене місто, яке так довго на мене чекало.

Я ходила містом до пізнього вечора. А ввечері дісталася до вокзалу. Я не знала, чи працюють там якісь хостели. На готель коштів у мене не було. На самому вокзалі, як раніше, переночувати не було змоги. Цей стратегічний об'єкт був під пильною охороною. Радості моїй не було меж: хостел на вокзалі працював. Там було ще кілька місць. І я змогла нормально переночувати. У мене в сумці було багато їжі. Ще дещо мені дала моя подруга співачка. І я носила за собою добрячий клунок з їжею. Бо їсти від пережитих відчуттів я майже не могла. Лиш пила воду і перебивалася печивом та фруктами, аби підтримувати організм.

Сум від змученого міста і радість зустрічі з ним перепліталися й переповнювали моє серце.

Їжу я роздавала людям, яких зустрічала на вулицях - людям, що просили милостиню на вокзалі, бабусі, що продавала квіти, чоловіку з розкішною сивиною та печальними очима, який сидів у парку зі своїм чотирилапим другом. Таким чином мій клунок ставав усе легшим. Легше ставало й на серці. Я зрозуміла, чому кажуть, що більш радісно - віддавати, ніж отримувати. Я відчула від цього справжню насолоду. Справжню, а не ту примарну, яку отримуєш від солодощів чи розваг. Люди дякували мені. Хоч я нічого такого не зробила.

Я просто поділилася тим, що мала. Але люди казали мені, що для них це важливо. Кожна крихта, кожне добре слово, сказане на їх адресу. Це був вияв підтримки. Вияв розуміння.

Я провела ще один прекрасний день у прекрасному багатостраждальному улюбленому моєму Києві. Однак я навіть не замислювалася про те, що автобуси до Києва не ходять. І як же я буду повертатися додому. Але я рухалася вперед і просто думала собі: покладуся на Волю Божу. І все складеться. Вже наближався вечір, і я розуміла, що потрібно викликати таксі. Таксі з Києва до рідного міста в той час коштувало близько півтори тисячі гривень. Де їх взяти, я не знала. І ось на зупинці трапилося те, про що ми читали в казках. Але це була реальність. Моя реальність. На пеньочку біля скверика сидів чоловік. Він був схожий на святого Миколая. Це потім я зрозуміла. Коли згадувала його образ, їдучи додому в таксі.

Він привітався першим: "Дівчино, Ви чекаєте на таксі?!" Я відповіла, що ні, поки ні. Адже я не мала коштів і ніякого таксі не викликала. Він сказав: "Зараз приїде машина. Розумієте, я мав їхати. Але плани змінилися. Мені терміново потрібно лишатися. А Ви сідайте. Все сплачено!"

Я була трохи спантеличена. І просто не до кінця зрозуміла. Аж раптом біля мене зупинилося таксі. Водій відчинив двері і запросив сідати. Я хотіла щось сказати, щось перепитати у сивого чоловіка. Але,  повернувшись в його бік, я буквально втратила можливість щось сказати. На пеньочку нікого не було.

Він не міг так швидко нікуди подітися. Він ще ще хвилину був тут. Він просто розтанув у повітрі...

Водій підганяв: "Сідайте, сідайте, час їхати". Я сіла в автівку і ми поїхали. Я півдороги мовчала. Згадувала образ того чоловіка, розуміла, що сталося щось казкове. Водій їхав туди, куди мені було потрібно. Але як той чоловік знав, що мені треба саме туди, куди він оплатив свій проїзд... Це дійсно було диво. Це була така розрада для мене. У ті хвилини я тільки мовчки дякувала Богу за чудо, яке він мені явив. Мої роздуми перервав водій. Він мовив: "Ну, скоро будемо вдома". Авто домчало мене дуже швидко. А на останок водій сказав: "Переказуйте вітання пану Миколі. Коли він сказав, що замість нього їхатиме чарівна пані, я навіть не уявляв, з якою милою, щирою дівчиною я їхатиму. Нехай Ваше добро повертається Вам сторицею".

Дійсно, це була казка. Казка наяву. Пан Микола... Це дійсно був святий Миколай. Я чула про такі історії. Що в критичний момент у нашому житті являється сам святий Миколай і допомагає чудесним чином.

Але то було як казка, а тепер я пережила це все сама. Ця історія повністю змінила мою свідомість. Я зрозуміла, що завжди потрібно довірятися Богу. Що потрібно робити добро в тій мірі, в якій ти можеш. І просто рухатися вперед. І Господь усе влаштує. Як кажуть: роби, що мусиш, - і нехай все йде так, як має йти.  

Вдома мене зустріли рідні. Я була така щаслива їх бачити. Така щаслива, наче не бачила їх вічність.

Перебуваючи в столиці, я згадувала ті перші дні війни. Той надзвичайний вияв взаємодопомоги, взаємопідтримки, який був у нашій сім'ї. Як ми допомогали один одному. Це був прообраз тієї єдності, яка була в суспільстві. Ця єдність і взаємодопомога українців здивувала увесь світ. А мені особисто подарувала віру в те, що все буде добре. Подарувала надію на світлий завтрашній день. Ця надія гріє мене і сьогодні. Життя дивовижне!

Один відомий співак сказав: “Зневіра й відчай настають тоді, коли ми забуваємо чудеса, які бачили в своєму житті”.

Тож не забуваймо чудеса. Записуймо їх. Нагадуймо собі про них. І цей спогад розрадить і підтримає нас у тяжку хвилину!