Гончар Владислав, І курс, група 1УПП1, Відокремлений структурний підрозділ
«Миколаївський фаховий коледж транспортної інфраструктури Українського державного університету науки і технологій»

Викладач, що надихнув на написання есе — Чабаненко Ірина Анатоліївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це сумне випробування, яке руйнує життя людей, їхні долі та домівки. Це страх, біль і втрати.

24 лютого 2022 року я та моя сім’я прокинулися від вибухів і не могли зрозуміти, що відбувається. Я добре запам’ятав цей ранок, який напевно залишиться у пам’яті кожного українця на все життя. Ми вибігли на вулицю близько шостої години ранку і побачили дві ракети, які низько летіли над нашим будинком у напрямку Миколаєва.

Коли прочитали новини в Інтернеті, то стало зрозуміло: почалося повномасштабне вторгнення росії на територію України.

Було дуже страшно у перші дні війни. Що робити? Як діяти? Паніка… Страх… Невизначеність… Біль… Це перше, що тривожило мене. Я думаю, що 24 лютого 2022 року розділило життя кожного українця на «до» та «після». Постало єдине питання: «Як бути далі?».

Перший тиждень, коли ще було світло та Інтернет, жили в заціпенінні, слідкуючи за новинами. 15 березня Снігурівщину окупували російські війська. Через два дні не стало світла та Інтернету. Почалися проблеми з питною водою та продуктами харчування. Та коли стало зовсім нестерпно, моя родина прийняла рішення: «Ми виїжджаємо». Але ми були змушені залишити рідну домівку, бабусю і дідуся, який на той час тяжко хворів, улюбленого кота та собаку…

Нас прихистила Західна Україна. Ми приїхали до невеличкого містечка — Новий Розділ. Через місяць отримали страшну звістку — помер дідусь. Бабуся залишилася сама в окупації, вона відмовилася покидати рідні місця.

Дійсно, ми жили в спокої, мали дах над головою, але не покидав сум за рідною домівкою, постійне почуття тривоги. І ось 10 листопада ми отримали приємну новину — звільнено правий берег Дніпра і наше рідне село. Радості не було меж.

Довго не думали, через тиждень повернулися додому, хоча було ще небезпечно. Вже минув рік, як ми вдома. Потихеньку налагоджується життя, відбудовується село. Але війна триває…

Я вірю, що скоро закінчиться війна і ми повернемося до мирного життя, зустрінемося зі своїми рідними, друзями, які були вимушені виїхати з рідного села.

Українці — це сильна, нескорена та хоробра нація. Важко жити під час воєнного лихоліття, але треба вчитися, працювати, займатися повсякденними справами.

Головне — жити з вірою та не впадати у відчай. Тільки незламність духу допоможе наблизити нас до Перемоги.

Я вірю в нашу скору перемогу. Україна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом у щасливе майбуття!