Дорошенко Владислава, 9 клас, Гімназія №13, м. Чернігів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Лілія Миколаївна Соболь

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна застала мене та нашу родину зненацька. Зранку, двадцять четвертого лютого, я, як завжди, прокинулася та, не беручи до рук телефону, почала збиратися до школи. Це був звичайний ранок, допоки я не взяла до рук телефон. У шкільній групі з однокласниками побачила багато повідомлень, що мене дуже здивувало. Виявляється, що ще з п'ятої години вони писали про вибухи та про те, що почалася війна.

Я була в шоці, м’яко кажучи, і навіть спочатку не повірила, оскільки вибухи, про які вони писали, були в тому районі, де проживає моя бабуся (у нашому їх поки не було чутно).

Я стояла біля вікна, аж раптом почула сирену. Спочатку подумала, що мені здалося, відкрила вікно: звук сирени лунав так гучно, що мене окутав страх і на очах почали збиратися сльози.

Вітчим увімкнув телевізор, ми почули страшну звістку про те, що російські війська напали на Україну, бомблять наші території, є жертви серед населення. Мама почала будити моїх брата й сестру та вдягати. Було важко щось пояснити малечі, адже на той момент їм було шість та чотири роки. Я просто сиділа і не могла у все це повірити, здавалося, що це все неправда і якийсь страшний сон. Сон, який вже тягнеться майже тисячу днів. Сон, до якого ми, діти, зовсім не були готові ні морально, ні фізично.

Я почала збирати речі: взяла свій шкільний рюкзак, в якому на той момент були підручники та зошити, і почала їх звідти діставати — це було так незвично, образливо й боляче, адже я не знала, чи повернуся взагалі додому, чи піду до школи та що буде далі. По моїх щоках почали текти сльози.

Страшні події розгорталися дуже швидко: було вже чути вибухи, у вікні я побачила, що навпроти мого будинку люди самі зробили гору з автомобільних шин. Як потім з’ясувала — наші жителі майже на всіх дорогах у місті, біля будинків це робили для опору, якщо окупанти зайдуть у місто.

Через те, що ми майже постійно перебували в підвалі, у моєї чотирирічної сестри почався страшний кашель, ліків не було. Батьки прийняли рішення йти в аптеку. На той час у нашому місті працювала лише одна, яка знаходилася достатньо далеко від нас. Мені було дуже страшно за маму, адже я не знала, чи повернеться вона взагалі. У місті вже було багато випадків, що окупанти стріляли просто по мирних жителях, які стояли в чергах за продуктами, бо працювало дуже мало магазинів. У голові були найстрашніші думки.

На жаль, батьки потрапили під обстріл, але їм дуже пощастило, що вони не постраждали.

Одного дня росіяни зруйнували мою рідну школу, від якої у мене залишилися лише дуже теплі спогади. Я дуже плакала від цих подій. Ми всі надіялися, що станеться чудо і все швидко закінчиться, що хтось обов’язково втрутиться й допоможе нам. Але, як згодом з’ясувалося, не все так просто…

Було дуже лячно, пропало світло та вода, їжа почала закінчуватися. В один із днів російський літак скинув декілька бомб на будинок моєї другої бабусі та дідуся і будинки, які були поруч. Але стало питання: як виїхати з міста, бо на той час Чернігів майже взяли в кільце.

Під час евакуації над нами здійнявся ворожий літак. Було дуже страшно, всі люди почали присідати та лягати на землю.

Незабаром вдалося сісти в авто: ми їхали через поля по страшній грязюці, а навколо був лише дим від вибухів. Це був важкий та довгий шлях, який тривав сім годин.

Дісталися до якоїсь переправи через річку Десна. Там чоловіки на своїх човнах переправляли людей на інший берег. Жителі селища приймали до своїх хат людей, які евакуйовувалися з Чернігова. Тоді я впевнилася, що наш народ найдобріший, найтурботливіший і найзгуртованіший.

На жаль, окупанти були недалеко, вони викрали міського голову та місцевого бізнесмена, яких, на щастя, повернули через деякий час, отримавши викуп. Викрадали авто у людей. Ходили по хатах та шукали тих, у кого може бути зброя, забирали продукти. Люди майже не виходили з будинків. Нам повезло, що незабаром окупанти виїхали.

У селі наша родина жила близько місяця: на мене находив відчай та сум за рідним домом. Я дуже сумувала за своїми родичами та друзями. Почувши звістку, що нарешті Чернігів було звільнено, ми повернулися додому.

Ці страшні спогади залишаються зі мною по цей день, певно, і залишаться до кінця життя. Але я щиро вірю, що наш народ, наші відважні воїни виженуть цих нікчемних загарбників та переможуть, бо ми — сильні та незламні. Ми, діти, хочемо ходити до школи, не чуючи постійних сирен!

Цього року у мене народився ще один братик. Я щиро вірю, що його перший день народження відсвяткуємо усією родиною в мирній Україні.

Жити в мирі, бути вільними — це право будь-якого народу, і ніхто не має права нас, українців, його позбавляти!