Шевцова Анастасія, 11 клас, Черкаський гуманітарно-правовий ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Здор Світлана Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна?! Мало хто міг навіть уявити собі це десять років тому, але… Уся Україна стала жертвою війни морально і фізично.

Особисто я «тікала» від окупації двічі. В далекому 2014 році, живучи в Луганську, я навіть не чула слово «війна». Зразу виїхали з батьками звідти в Лисичанськ (вісім років пройшли непомітно й безтурботно), бо я була не в тому віці, щоб розуміти, як влаштований цей світ.

З власного досвіду знаю: люди старшого віку все ж таки не тікали. Чому? Якщо порівняти енергію молодого хлопця та літнього чоловіка — у кого буде більше ресурсів не тільки моральних, але й фізичних? Звісно, у першого.

Старші люди не в змозі терпіти, наприклад, постійні «катання» Україною через проблеми зі здоров’ям або ж фінансові обмеження. Я згодна, було та є багато евакуаційних заходів, які, безсумнівно, допомогли б їм залишити територію тимчасової окупації, проте є ще одна вагома причина, яка тримає моїх співвітчизників — це спогади…

Війна — це не просто збройний конфлікт між державами, це глибокі шрами, які залишаються на все життя.

Початок повномасштабної для моєї родини був раптовим. Той день 2022 року ми прокинулись не від будильника, а від вперше почутого звуку — вибуху… паніка…

Не знаючи, що в Харкові аналогічна ситуація, ми виїхали туди. Найстрашніше для мене в той момент було тікати в невідоме. Я не могла й уявити, що держава-агресор націлилася на всю країну.

Взагалі, ми повинні були продовжувати свій шлях до центра України, але деякі обставини змінили наші плани на наступний місяць.

Ніколи й подумати не могла, що буду жити в харківському метро. Це був доволі незвичний досвід: найперше — безпечний.

За цей час я мала багато нових почутих історій, деякі з них закінчувались трагічно. Після цього до мене прийшло розуміння: ми не цінували того, що мали, постійно скаржились на якісь труднощі.

Тепер вся Україна об'єдналася в спільному горі, що коштує нам життя.

Кажуть, треба скрізь шукати переваги: та навіть у цій ситуації я відчула всю силу української єдності. Ми стали цілісною державою, маємо спільну мету.

Сьогодні я живу й навчаюся в Черкасах. Доля розкидала моїх друзів і рідних по всій Україні.

Я на власному досвіді переконалася в підтримці кожного українця: під час перебування в метро, коли ми подобово орендували житло у молодого хлопчини, цей юнак не захотів брати з нас коштів за проживання у квартирі. Я була вражена його вчинком.

Також показовим є волонтерство. Важлива доставка продуктів, одягу в «пекло» України.

Отже, війна змінила мою свідомість за один день, змусивши цінувати кожен момент життя, бачити справжність українців — чуйність, сміливість, патріотизм, рішучість та віру.

Ми доводимо всьому світові, що Україна — незламна й непереможна нація, і я, дитина війни, переселенка з Луганська, з вірою в серці в перемогу, з вдячністю за кожен прожитий день…