Некрасова Вікторія, 10 клас, Азовська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів Кирилівської селищної ради Якимівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кельм Світлана Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це завжди глибоко особисте й водночас колективне переживання. Кожен з нас має свою історію, свій шлях, який веде крізь труднощі, страх і надію.

Протягом 1000 днів війни я пережила чимало змін, які назавжди залишать слід у моєму житті.

Початок війни став для мене шоком. Я пам’ятаю той день, коли дізналась про вторгнення.

Відчуття нереальності охопило мене. Цього не може бути! У голові крутилося безліч запитань: «Що буде далі? Як я зможу допомогти? Що робити, якщо війна прийде до мого села?»

Тоді я ще не знала, яким буде моє життя, але вже відчувала, що не зможу залишитися осторонь.

Перші місяці були найскладнішими. Страх і невизначеність огортали мене.

Росіяни почали заселятись по базах відпочинку, по домівках. На це було огидно дивитись. Я зрозуміла, що в тяжкі часи такі прості дії як: надання їжі, засобів гігієни, або просто емоційна підтримка, можуть мати величезне значення.

З часом я почала усвідомлювати, що війна — це не лише про страждання, а й про силу спільноти.

Я побачила, як люди об'єднуються, допомагають один одному, знаходять у собі сили підтримувати й піднімати моральний дух. Це надихало мене, і я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.

В окупації ми прожили сім місяців. Виїхали 28 вересня 2022 року о 5-ій ранку.

Коли доїхали до першого блокпосту росіян, було страшно, бо не знали, чого нам очікувати від них. По дорозі до Василівки ми бачили ржаві танки, різну техніку, але це не було дивом, так як ми надивились в Кирилівці на це все.

І тут ми доїхали до АЗС поряд з Василівкою. Стояла колона машин, всі вийшли, я пішла обережно пройтись з собакою. Це була десь 10-та ранку.

Ми там простояли до 16-ої години, нас хотіли залишити до ранку, так як пішов дощ і розмило дорогу, але все-таки нас пропустили.

Як тільки ми поїхали, то побачили великі протитанкові міни, які лежали з обох сторін дороги. Це було дуже страшно.

І ось ми доїхали до першого нашого блокпосту. Це були неперевершені емоції! Я так раділа українським військовим!По дорозі підібрали хлопця і довезли його до Запоріжжя. Приїхали в місто о 18-тій годині.

І ось ми так і живемо тут, у місті. І навіть не віриться, що пройшло майже 1000 днів від початку війни.

Дуже багато чого я пізнала нового, подивилася на звичайні речі іншими очима. Було багато перешкод і будуть ще, але ми впораємось! Я пишаюсь своєю країною та нашими захисниками!

Дякую їм за те, що нас захищають. Вірю в них!