Стешакова Софія, 11 клас, КЗ «Ліцей імені Тараса Шевченка Кропивницької міської ради», м. Кропивницький
Вчитель, що надихнув на написання есе — Сніжко Ольга Сергіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого сонце мало встати близько сьомої години. Тож тоді день ще не настав. Загалом, він не наставав ще якийсь час, доки наді мною витала «нізвідкість», про яку пише Маркіян Прохасько у «Мрії про Антарктиду».

Я прихильниця думки, що про війну має писати той, хто її бачив, аби не вдаватися до штампів. Адже це найгірше, що можна зробити, пишучи про святі теми.

Тож, що ж бачила я?

Окрик серед ночі... Дим і гуркіт (що не дивно, адже від мого дому до Чорнобаївки лише якихось сім кілометрів)... 32 плюсики в шкільному чаті...

Фото, які надсилала в істериці Настя зі свого села... Впевнене повідомлення Микити, що зараз вдарять санкції і за тиждень уже все буде добре...

Фото Юри, який вже встиг приїхати до гуртожитку... Повідомлення від Саші, яка переймалась долею забутого там фена...

Потім була дорога тривалістю в життя. Дорога в невідомість... Мертві кістяки дерев і вилискуючі навіть під хмарами машини... Кіт, що рвався назад, шукаючи спосіб вибратися з авто (в поспіху для нього забули переноску)...

Опісля почалися скитання. З лютого ми змінили п’ять квартир. Десь між другою і третьою зруйнували наш ліцей. На третій вода змила рештки минулого життя.

Повільно обривалися нитки, і плюсик лишився один. Нові нитки не в’яжуться. Нове життя не будується.

У цьому специфіка війни — ти відкладаєш усе на потім. Єдиний мінус — потім може не настати.