Із початку збройного конфлікту на Донбасі подружжя Дмитренків залишається в прифронтовому селищі Первомайське. Це найстрашніші сім років у їхньому житті. Життя за роки війни дуже змінилося.
Востаннє ми в Донецьку були 30 червня 2014 року й більше туди не потрапляли. Тоді був обстріл аеропорту. Потім по нашому селу прилітало. Там не зрозуміло що було, відлітало-прилітало. Ми досі не можемо зрозуміти, що коїться.
Постійно ми перебували тут, не виїжджали навіть на один день нікуди. У нас бабуся була, померла в 90 років, тому були з нею. Один раз ми спустилися з бабусею Юлією Василівною в підвал. Вона погано ходила, бо в неї цукровий діабет. Один раз ми в підвал до сусідів спустилися і сказали, що більше спускатися не будемо.
У нас хлопці прибирали зерно, і ми згадували 2014 рік, як починалося, як прилітало на ферму. Снаряди прилітали. У фермера сіно горіло.
Ми тримаємо корівку, і до корівки нашої снаряд прилетів. Ми возили раніше в Донецьк молоко, це наша така робота була, ми возили молочко, овочі, жили за рахунок цього.
Звичайно, зараз важче набагато. Якщо десь починають стріляти, страх знову з’являється. Якийсь час було тихо, спокійно, а потім починається гуп-гуп-гуп – і не зрозумієш, із якого боку.
Ми вже звикли, не боїмося нічого, ну вб’ють – значить вб’ють, значить таке наше життя.
