Микола Деркач з Новолуганського пересувається в інвалідному кріслі. Коли починається обстріл, сховатися в укриття не встигає й лише сподівається, що снаряд пролетить повз.
У 2017-му ввечері «Градами» селище накрило. Пощастило, я сидів біля комп’ютера і в кутку, обидва вікна полетіли та внутрішні двері вилетіли. Це, звичайно, був шок.
Спочатку сусіди поприбігали, усе-таки селище – це не місто, більш дружні люди. Грудень був, я не пам’ятаю, 18 грудня, чи що. На вулиці було холодно. Уявіть, сидів у квартирі, а опинився ніби на вулиці. Немає ні світла, нічого. Мобільним підсвітив, осколки скла зібрав із ліжка й переліг, щоб хоч не порізатися. Телефоном видзвонив знайомих, повідомив. Уночі поліетиленом закрили вікна та принесли хороший обігрівач. А так би до ранку від мене качан залишився б. Тому, що таке війна, трошки довелося відчути. Пощастило. Потім відновили вікна, по-моєму, через рік майже.
Я з двору не виходжу за час війни, тому що в нас «сіра зона». Водосховище поруч, а я поїхати не можу. Хтось на своїх двох на риболовлю може, якось добираються. Я запитав у знайомих, вони кажуть: «І не лізь, якщо не хочеш потрапити на розтяжку». Ось такі обмеження.
Людей ховають не в селищі, не на нашому кладовищі, тому що воно заміноване, а в сусідніх селищах. Це те, що принесла війна.
Ми вже звикли. Якщо у 2017-му «Гради» пережили, то зараз, у 2021-му, відносне затишшя. Працюють важкі міномети, важке озброєння іноді. Чути вночі, але вже не здригаєшся. Якщо раніше на автоматну чергу людина реагувала, то зараз це як вихлоп автомобіля. Просто люди звикають до будь-якої ситуації.
