Мені 61 рік. Живу у Калинівці Снігурівського району. Займаюся домогосподарством, саджаю город. Живу одна в селі. Ще ходжу на роботу в школу, сторожую.
24 лютого йшла з роботи, подзвонив внук із Миколаєва і сказав, що війна. Я не повірила. У мене була істерика. Чула крики по селу, люди заметушилися. У мене є і внуки, і діти. За всіх було страшно. Я прийшла додому і подивилася по телевізору та в Інтернеті, що це таки правда.
На жаль, ми були в окупації. Не виїжджали. Росіяни зайшли до нас. Ми бачили, як заходили колони, нарахували більше тисячі одиниць техніки.
Через нашу вулицю йшли. Це було дуже страшно! Мою хату чотири рази обстріляли. Діти спали, і воно прилетіло прямо у вікно.
Пенсії не було, продуктів теж. Нічого до нас не доходило, нам не привозили. Мусили ходити до окупантів хоч по якісь крупи. Так і виживали. Ще в нас один фермер молов крупу, пшеницю, ячмінь, і ми кашу варили.
У вересні я дітей відправила в Київ. Ми зв'язалися з перевізниками. Через Херсон виїжджали. Трошки росіяни чіплялися, але загалом усе нормально було. Перевіряли на кожному посту. Але, дякувати Богу, добралися до Запоріжжя. Нас забрали в церкву, ми там переночували. А потім розділяли, хто куди поїде. Діти мої захотіли лишитися в Україні. Дочка старша поїхала з сином у Польщу, там їм житло дали. А ці залишилися в Ірпені.
Я вернулася додому, бо в мене мама старенька - 84 роки. Назад дорога була важка, а виїхали благополучно.
Нас звільнили 11 листопада. Ми навіть не були впевнені, що це станеться, бо росіяни казали, що вони в нас назавжди. Але все одно ми вірили й молилися щодня. І сперечалися з ними. Вони казали, що ми скоро договоримося. А чому я повинна мовчати? Це моя країна! І ми таки вистояли. Тепер усе буде добре.
Хочеться, звичайно, щоб війна закінчилась скоріше. Мій син був у Британії на навчанні, уже повертається. Каже, що стоятимуть до останнього. Ми всі віримо в перемогу, але нема точних прогнозів. Вони ж лізуть, як ті таргани. Ми сильні. Вистоїмо. Наші діти воюють.
Мрію, щоб мої діти і онуки були зі мною. Щоб війна закінчилася, щоб ми спокійно виходили на вулицю і не боялися. Щоб не треба було дивитися на небо і вгадувати, що й куди летить. Чекаємо на перемогу. На неї тільки одна надія. Хочеться, щоб усі діти були разом, щоб усі залишилися живими, щоб кожен син, онук, батько повернувся до своїх рідних. Одна мрія на всіх: щоб був мир.
