Мені 61 рік, я з Гуляйполя. У нас - бойові дії. Над головами бехкали. Вбили сусіда, тоді ми зібрались і переїхали сюди, бо не могли терпіти. 

Сусід займався свинями і так не хотів їхати, бо потрібно було піклуватись про тварин, і до них прилетіло. Його вбило насмерть, і хата навпроти згоріла. Це стало вирішальним моментом - ми вирішили тікати. 

Своєю машиною виїхали. Чоловік, сестра, мама – зібрали речі і своєю машиною вирішили виїжджати. Ми були недалеко від Полог. 

Найважчим було сидіти в погребах. Сидимо, а воно летить через хату. Як бабахнуло - повилітали вікна в двох гаражах, у літній кухні. Двері залізні була такі важкі, ми їх не могли відкрити - тепер вони хляпають. Летить все і горить, як вогонь. 

Я не знаю, як ми сиділи до 10 травня. Складно, коли бахкають і літає над головою. Картоплю посадили - їсти потрібно було щось, бо сім’я. Прийшли - на город прилетіло, і картопля розлетілась. Кругом бомблять. 

У на з 2 березня немає світла до сих пір. Газу також немає. 

Переживаємо так, що до сих пір тіло труситься. Я за всіх переживаю. Всі ми - живі люди, всі ми українці. 

Мені вже за 60. Миру хочеться всім, і щоб ніколи таке не повторювалось. Мама народилась у війну, в неї стрес. Внуки є. За всіх переживаю: не тільки за себе, а за свою родину.