Початок повномасштабної війни став для нашої родини точкою повного перезавантаження. Наш досвід війни розпочався ще у 2014 році. Тоді, будучи вагітною, я пережила окупацію Слов’янська. Той стрес не минув безслідно, і через війну донька народилася передчасно. Пройшовши через це одного разу, у 2022 році я чітко усвідомлювала, що не маю права знову наражати її на небезпеку. Ключовим фактором у виборі місця для евакуації та подальшого життя стало майбутнє моєї доньки Лізи. Моїм головним материнським завданням було дати дитині спокій та можливість отримати нормальну освіту на очній формі навчання, якої вона була позбавлена через постійні обстріли на сході. Сьогодні наше життя у Березному - це результат того складного вибору.

Найстрашнішим днем для нашої родини стало 25 лютого 2022 року. Тоді ми терміново готували мій заклад, Донецький обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді, до евакуації. Пам’ятаю, як ми з колегами гарячково пакували особові справи клієнтів під звуки сирен. Донька була поруч, бо школи вже не працювали, і я бачила її розгублені очі. Того дня я пережила справжній відчай, бо не могла додзвонитися до чоловіка. Він уже тоді перебував у шпиталі з важкою контузією. Ця невідомість і страх за близьку людину на фоні загального хаосу закарбувалися в пам'яті назавжди. Ще один спогад, який досі викликає жах, це 7 березня на вокзалі в Краматорську. Здавалося, що на пероні зібралися сотні тисяч людей, і всі вони одночасно намагалися потрапити в евакуаційний потяг до Ужгорода. Нам вдалося сісти, але попереду були три доби виснажливого шляху. У вагоні працював лише один туалет, до якого неможливо було дістатися. Моїй доньці тоді було лише шість років, і вона, проявляючи недитяче терпіння, терпіла до самого виходу з потяга. Крім цього, великим стресом стала втрата біологічного батька в грудні 2022 року. Незважаючи на те, що ми не жили разом з 2019 року, Ліза продовжувала з ним спілкуватись, і вони разом планували літню подорож на море. Коли вона дізналась, що він помер через хворобу, то декілька років стресувала під час будь-яких згадок про лікарні.

Ці дні назавжди змінили моє сприйняття безпеки. На Рівненщині ми не просто знайшли прихисток, а створили нову сім’ю. Мій чоловік, який зараз має статус особи з інвалідністю внаслідок захисту України, став для нас опорою, а його мала батьківщина стала нашим спільним домом. Забезпечивши доньці безпечне середовище, я змогла повністю присвятити себе роботі в Березнівській міській раді та очолити Раду ВПО при Рівненській ОДА. Зараз моя донька є щасливим підлітком. Вона навчається у 6-му класі Березнівського ліцею та нарешті має можливість відвідувати уроки в школі, а не за екраном монітора. Крім звичайної школи, вона ходить до другого класу музичної школи за класом гітари. У неї з’явилися нові друзі, вона активно малює та мріє у майбутньому вчитися на художника. Ми навчилися цінувати тишу, можливість доньки грати на гітарі та планувати її майбутню виставку картин. Це і є та успішна інтеграція, коли ти не просто виживаєш на новому місці, а будуєш тут повноцінне, щасливе майбутнє для своєї дитини.