Логвін Аріна, 9 клас, Мультипрофільний ліцей, м. Олександрія

Вчитель, що надихнув на написання есе — Пуріс Зоя Павлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна в Україні, яка розпочалася в лютому 2022 року, стала одним із найбільш драматичних та трагічних епізодів в історії сучасної Європи.

Упродовж тисячі днів війни світ спостерігає не лише за мужністю військових, а й за неймовірною стійкістю українського народу. Цей конфлікт відкрив нові виклики, продемонстрував силу єдності та привернув увагу до важливості міжнародної солідарності.

Війна вдерлася в моє життя неочікувано, розділивши його на «до» і «після».

Кожен день, сповнений постійного напруження, болючих новин і страху за близьких, став випробуванням для дитячої душі. Було складно усвідомити, що наше мирне життя перетворилося на боротьбу.

Здавалося, ніби вчора я проживала своє звичне, інше життя, де кожен день був рутиною. Спершу з'явилося відчуття гніву й безпорадності.

Однак згодом це переросло в стійкість і бажання боротися за своє майбутнє, за свою країну, за тих, хто поруч.

В Україні, у містах і селах, щодня відбуваються жахливі події: постійне бомбардування мирних міст, особливо на прикордонні, гинуть ні в чому невинні діти.

Одним із символів страждання стала Буча. Місто-герой, жахливий свідок масового вбивства українського цивільного населення, мародерства, зґвалтувань.

Коли російські війська окупували це місто, мирні жителі перетворилися на заручників. Вулиці, які раніше були наповнені сміхом дітей і щебетом сусідів, раптом замовкли.

Буча стала місцем, де людяність зіштовхнулася з жорстокістю. Відчай, сльози й втрати — це те, що пережили його мешканці.

Люди ховалися в підвалах, намагаючись урятуватися від обстрілів, не знаючи, чи зможуть побачити своїх близьких знову.

Кожен день став боротьбою за виживання. І навіть коли війна відступила, рани залишилися назавжди. Діти, які втратили батьків, батьки, які не змогли поховати своїх дітей — це жахливі реалії сучасного світу.

Після перших приголомшливих місяців війни я зрозуміла, що пасивне очікування — це не вихід.

Необхідно діяти, робити щось важливе, навіть коли здається, що твій внесок незначний. Я почала допомагати волонтерським організаціям, долучалася до збору коштів, підтримувала тих, хто втратив свій дім і потребував допомоги.

Це стало моїм особистим фронтом, моєю боротьбою за гідність і свободу.

У кінці березня 2022 року в наш 7-І клас прибула дівчинка з Мелітополя. Я знала, що це місто славиться смачними черешнями, а ще через нього проходить траса до моря…

Відтепер від Софії ми дізналися, що місто окупував ворог. Наша однокласниця із теплотою розповідала нам про свою школу, про друзів, із якими розлучилася, про рідну домівку та улюблені речі, що там залишились.

На перервах кожен із нас намагався пригостити її смаколиком, щоб у чужому місті, далеко від дому, вона відчула підтримку і комфорт.

Ці 1000 днів війни навчили мене цінувати кожну мить, яку маю з близькими, і розуміти, наскільки важливим є мир.

Кожен ранок, коли ми прокидаємося і бачимо, що наші рідні поруч, — це маленька перемога.

У ці дні я почала глибше відчувати справжню цінність таких слів, як «мужність», «солідарність», «підтримка», «мама», «домівка». Вони набули для мене абсолютно нового значення.

Сьогодні, коли позаду вже тисяча днів випробувань, я можу сказати, що війна назавжди змінила мене й багатьох інших людей.

Цей досвід навчив цінувати не лише великі перемоги, а й маленькі радості, силу підтримки та значення єдності.

Ми усвідомили, що це не лише військовий конфлікт. Це війна за людяність, за право на гідне життя.

Буча, як і багато інших міст, навчає нас, що агресія не має меж. Проте, наближається день, коли ми всі разом відсвяткуємо Перемогу і настане мир.

І цей день стане свідченням того, що навіть у найтемніші часи ми зберегли свою людяність, віру в себе та в майбутнє.