Акименко Ганна, вчитель, Комунальний заклад “Центр дитячої та юнацької творчості №4 Харківської міської ради”

«1000 днів війни. Мій шлях»

Згадую той день, коли все змінилося. Четверта ранку, дрижать вікна, виють сигналки автівок під будинком… Дзвінок від мами, тривога в її голосі. «Доню, збери тривожний рюкзачок». Ці слова розділило моє життя на «до» та «після».

У мирні часи я б, можливо, десь у світі шукала своє місце. Але сьогодні, після 1000 днів війни, розумію: моє місце тут, на рідній землі.

З початком війни було дуже страшно. Щохвилинні переживання за життя рідних просто зводили з розуму. Постійна тривога, думки про те, що може статися з близькими, не давали спокою ні на хвилину. Однак незабаром я зрозуміла, що найкраще, що можу зробити, – це діяти.

Спочатку ми зосередилися на допомозі цивільним: передавали речі, продукти, ліки. Дивлячись в очі жінкам, дітям, літнім людям, які залишили все, аби вижити, відчувала, що моє місце саме тут – допомагати.

Згодом я приєдналася до групи волонтерів, і допомога набула ще більших масштабів. Ми стали підтримувати і наших військових, передаючи на фронт усе необхідне. Можливо, це і є те, що називають «покликом душі». Згодом я перейшла на українську. Це було неважко, українська мова завжди лунала довкола мене в родинному колі. Та з кожним новим днем війни я відчувала: це більше, ніж мова.

Це моя ідентичність, частинка тієї сили, що дає мені наснагу продовжувати боротьбу. Ця переміна стала для мене символом – свідомим вибором бути собою у найчистішому сенсі.

Серед цього безупинного руху я зустріла його – хлопця з передової. Щось відбулося у нас обох, мабуть, це зв'язок, який народжується у часи війни, коли кожен день, як останній. Він є справжнім патріотом, але не демонстративно, а щиро, з глибокою любов’ю до всього українського.

Ми розуміли одне одного без слів, разом переживали найяскравіші емоції, що дарує тільки війна. Та одного разу він не вийшов на зв’язок.

Спочатку я вірила – ось-ось з’явиться, але минали дні, тижні, місяці. Слова «зник безвісти» заморозили мене. Дев’ять місяців невизначеності, коли щодня прокидаєшся з надією і засинаєш з болем. Коли зрештою надійшла звістка, що він у полоні, це було наче і полегшення, і новий удар.

Його чекає інший бій, без зброї – за життя, за свободу. Але я вірю, що його час прийде. Ми усі чекаємо на своїх, і чекатимемо, скільки треба.

Ця війна – не лише про втрати. Вона навчила мене бути міцною і водночас чутливою, не соромитися своїх сліз і щоденної тривоги за рідних, не боятися, що хтось подумає мене слабкою. Бо саме з болю народжується сила. І саме з цієї сили щодня сотні тисяч українців вибудовують свою нову реальність, навіть під звуки сирен, навіть попри втрати.

1000 днів війни показали мені, що важливо бути собою, важливо залишатися вірною своїм переконанням і підтримувати тих, хто поруч.

Ми вже пережили так багато. Ми стали нацією, яка не зламалась, яка пройшла через 1000 днів і йде далі, як би важко не було. Ми всі разом рухаємося до перемоги.

Я не знаю, як довго це триватиме, але знаю, що ми вистоїмо. І одного дня, коли цей страшний період закінчиться, я розповідатиму своїм дітям про ці 1000 днів. Розповідатиму, що бути українцем – це не просто слова, це спосіб життя, обраний серед тисячі інших, і це означає любити, захищати та ніколи не здаватися.