Рябоконь Євгеній, комунальний заклад «Харківський ліцей №140 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Курганська Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Цей страшний і незнайомий для багатьох із нас термін до 2022 року став реальністю для кожного українця. Війна змінила наше життя, нашу країну і наші мрії. Вона забрала звичний ритм життя і змусила нас пристосовуватися до нових умов. Мені, як і багатьом іншим, довелося пройти свій шлях війни, і він триває вже понад 1000 днів.

Я народився і виріс у Харкові – великому й красивому місті на сході України. Це місто завжди було для мене домом, де я відчував себе безпечно і затишно. Але 24 лютого 2022 року все змінилося.

Я пам'ятаю той ранок, коли ми прокинулися від звуків вибухів. Харків, мій рідний Харків, став однією з головних мішеней російських військових атак.

Ми з сім'єю – мамою, татом і молодшою сестрою – були змушені покинути наш дім через постійні обстріли.

Я не міг повірити, що нам доведеться залишити місто, де пройшло моє дитинство, шкільні роки, де жили мої друзі. Ми вирушили до села в Харківській області, де сподівалися знайти тимчасовий притулок.

Село зустріло нас тишею і спокоєм, але цей спокій був оманливим. Постійні новини про обстріли і руйнування у Харкові не дозволяли розслабитися. Ми жили з постійним страхом за своє майбутнє, за тих, хто залишився в місті. Я бачив, як дорослі переживають, як важко їм приймати такі зміни. Для мене це теж було важким випробуванням – покинути друзів, школу, звичне життя.

Попри труднощі, ми намагалися адаптуватися до нового життя. Я продовжував навчатися дистанційно, підтримувати зв'язок з друзями через інтернет. Це допомагало не втратити відчуття нормальності, хоча й було складно пристосовуватися до нових умов навчання.

Усі навколо намагалися підтримувати одне одного, допомагати, чим могли, і це, напевно, найголовніше, що я виніс із цього досвіду – важливість підтримки.

У 2023 році ми повернулися до Харкова. Місто вже не було таким, яким я його залишив. Багато будівель були зруйновані, вулиці порожніли, на обличчях людей відображалася втома. Але водночас я відчув неймовірну силу духу моїх співгромадян. Люди відновлювали свої домівки, продовжували працювати, жити і боротися. Харків тримався, як і вся Україна.

За ці 1000 днів війни я багато чого зрозумів. Я зрозумів, що війна – це не тільки про страх і руйнування, але й про єдність, про силу духу і віру в майбутнє.

Війна змусила мене переглянути багато речей у житті, змусила швидше подорослішати. Я зрозумів, що навіть у найважчі моменти треба залишатися людиною, підтримувати близьких і боротися за своє майбутнє.

Мій шлях війни – це шлях випробувань і труднощів, але також шлях росту і переосмислення. Я навчився цінувати кожен день, кожну мить, проведену з родиною. Я зрозумів, наскільки важливі такі прості речі, як мир, спокій, можливість просто жити і будувати своє майбутнє.

Ці 1000 днів війни були для мене уроком на все життя. Я бачив, як з'являється біль, але й як народжується надія.

Я вірю, що ми, українці, вистоїмо. Ми обов’язково відновимо наші міста, наші домівки, і, головне, – нашу країну. І я хочу бути частиною цього відновлення, допомогти зробити Україну ще сильнішою і кращою, ніж вона була до війни.

Цей шлях війни навчив мене ніколи не здаватися і йти вперед, якою б важкою не була дорога.