Демиденко Єлизавета, 15 років, Мереф’янська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів № 6, м. Мерефа

Есе "У війни – дитячі очі…"

 «Вона прийшла непрохана й неждана…» – чомусь весь час згадуються ці рядки Василя Симоненка, але ж думки мої не про кохання. Більше семи років ми постійно чуємо слова «АТО», «війна», та маленькій дитині, якою я була на той час, вони здавалися незрозумілими, ворожими, чужими.

У третьому класі до нас прийшов хлопчик – Нікіта. Вчителька сказала, щоб ми були до нього уважні, не ображали, бо він «звідти» – із зони бойових дій. На їхньому подвір’ї розірвався снаряд: дядько загинув, батькові відірвало ноги, а Нікіта частково втратив слух.

У той день до мене і прийшла війна… – у вигляді понівеченого хлопчика, який ні в чому не винен, але життя його вже ніколи не буде безтурботним.

На одному з уроків української літератури ми вивчали повість Григіра Тютюнника «Климко», з’ясовували, як події Другої світової відбилися на свідомості та житті маленького хлопчика. Я подумала: мабуть, не було жодного покоління, яке б не бачило війни. Це коротеньке слово так легко руйнує людські долі та життя! А життя таке прекрасне! Хто б не починав військові дії та конфлікти, їм слід пам’ятати: у війни – дитячі очі.

Рядками свого вірша звертаюсь до кожного, хто вважає себе Людиною: бережіть життя, цінуйте його швидкоплинність!

Я би вийшла у чисте поле,

Одягла би я сукню довгую.

Полетіла б туди, де горе,

Розігнала б всі війська корогвою.

Не страждали б батьки і діти –

І засяяло б сонце яснеє!

Хай цвітуть в наших душах квіти!

Стільки в житті ПРЕКРАСНОГО!