До війни я проживала у Луганську, а зараз – на дачі. Я вийшла на пенсію та значну частину часу проводила тут. До мене приїжджала донька з Луганська, але у 2015 році вона поїхала до Києва, бо тут не було роботи. Люди, які разом із нею займались проектуванням, теж поїхали, а я залишилась. Чоловік помер давно.
У перші дні, коли почали стріляти, я була на дачі. На щастя, до нашого будинку не влучили, а попадання було нашою вулицею ближче до лісу. Війна є війна, нічого хорошого немає. Мені дуже шкода дітей, які гинуть нізащо. Прямо сльози на очах, бо знову поранили хлопця.
Ми якось пережили найскладніший час. Вода в нас була постійно, бо на дачі свердловина. Не було світла. Ми на буржуйках готували їсти.
Дуже важко забути, як почалася війна, це важко. Ми жили мирно і раптом війна. Тут стріляли щодня. Ми були у районі всього цього. Тяжко, коли вмирають самотні люди. Намагаємось допомагати, доглядати, ховати. Тут переважно пенсіонери живуть.
Нас дуже підтримувала гуманітарна допомога. Ми регулярно отримували продуктові набори Фонду Ріната Ахметова. Ми у перші місяці не отримували пенсії, не було взагалі жодних грошей, дуже тяжко. Потім пенсію оформили і полегшало. Дуже хочеться миру, щоби все припинилося.
