Варнавський Олексій, 15 років, Міловська гімназія, с. Мілове

Есе "Один день"

Для мене літо 2014 року повинно було стати яскравим на враження, адже, нарешті, ми з родиною збиралися поїхати на море. Я був тоді маленьким хлопчиком, але те почуття радості, коли зрозумів, що побачу море, я пам’ятаю й нині. Можливо для когось це занадто банально, сьогодні вже навіть Єгиптом чи Турцією нікого не здивуєш, не те, що б морем десь у Кирилівці, але така була моя дитяча мрія – бачити безмежні водні простори, занурюватися в хвилі, вдихати солоне повітря. І, взагалі, це повинно було бути літо, а, значить, канікули. Чого б ще бажати в моєму віці?

А потім прийшла вона…Жорстока, кривава, руйнуюча все на своєму шляху – війна. Для нас малих раніше це слово існувало лише у фільмах, на уроках з історії та літератури. Але все змінилося.

Знаєте, як говорять, що «життя розділилося на «до» і «після»? Так відбулося і в моїй родині, в моєму рідному краї, в моїй Україні. Стабільне мирне «до» та забираючи все навкруги «після».

Коли для мене все змінилося? Коли я зіткнувся з новою реальністю? Це був день із життя «після». З самого ранку ми чули вибухи та перестрілку. Хоча…. Звуки війни вже стали для нас звичними. Я був малим, але зрозумів, що у моєї хрещеної вчора вбили чоловіка, що сьогодні вранці у друзів моїх батьків не стало будинку.

Снідали ми мовчки. А що говорити? Говорити можна було лише про канонаду, про те, як всім страшно, про те, як люди ховаються у підвали, про смерть. Тому ми і мовчали. А потім ….потім увесь день ми збирали речі.

Ввечері все наше налагоджене життя залишили війні. Сказати, що ми сумували чи плакали – нічого не сказати. Війна забрала затишний будинок, друзів, улюблені речі, мрії. Цей день я пам’ятаю до дрібниць, тому що саме тоді розбилися мої мрії.

Чи можна вмістити життя в одну машину? Мабуть, це питання ставили собі, коли від’їздили. Чи повернемось ми? Чи побачимо рідних, друзів? Що буде з будинком? Як звикнути до нового життя? О-о-о, питань було чимало.

Це була довга ніч. Як символічно: ми їхали вночі, розсікаючи темряву, не бачивши, що попереду. Ми не знали, що чекає на нас. А позаду залишався рідний Первомайськ.

Після того дня пройшло вже досить багато часу. Ми оселилися в Харківській області, знайшли нових друзів, здійснили старі мрії і побудували нові. Так, мрія моя здійснилася, батьки відвезли мене на море, але розпач того малого мене пам’ятаю й нині.

Щодо нових мрій, точніше мрії (вона одна у нас на родину), то тут все просто. Ми хочемо миру. А знаєте, що для таких, як я і моя родина мир? Це можливість повернутися додому. А ще краще, мир – це ніколи не втрачати місця, яке ви називаєте «домом».